середа, 13 січня 2016 р.

«Нині він стоїть перед престолом Всевишнього і молиться за нас…»


            «… сьогодні… могучі та сильні світу важать на терезах нашу долю: бути чи не бути. Ми всі як один, кожний член українського народу, повинні на кожну хвилю часу слати алярмуючі телеграми-молитви в небо про щасливу долю собі й своєму народові. Телеграми-молитви до Бога про справедливий мир між народами.
            Народе мій, найрідніший брате, плати дань молитви Богові! Молися багато, молися щиро, молися усильно про добру долю собі та й іншим народам».
            Нині ці слова зі статті отця Віталія Байрака «Молитва народів» звучать напрочуд актуально, хоча й побачили світ у далекому 1942 році. Вони вражають щирою схвильованістю і глибинним патріотизмом.
            Автора цих молитовних рядків вважали  «одним із Божих світильників, який осявав темряву грядущого безбожництва й тоталітаризму». Священномученик Віталій Байрак належить до тих блаженних Слуг Божих УГКЦ, яких 27 червня 2001 року беатифікував Святіший Отець Іван Павло ІІ під час свого візиту до України.
            Володимир Байрак народився 24 лютого 1907 року в селі Швайківці Чортківського повіту на Тернопільщині. Він був другою дитиною у сім'ї, а всього батьки – сільські господарі Василь та Анна Байраки – виховували шістьох дітей. Батько допомагав у церкві: працював касиром, дзвонарем, виготовляв свічки. Малий Володимир ходив з батьками до церкви. а вдома разом з ними дбав про чимале господарство. У товаристві відзначався веселістю і дотепністю. Мав здібності до навчання, ходив до школи у сусіднє село, де вчителював батьків брат – Іван Байрак.
            Легко давалося Володимиру і навчання у Чортківській гімназії, у яку вступив у 1922 році. Там юнак проявив неабиякий організаторський хист і наполегливість. У цей час занедужала на деформуючий поліартрит мама, тож усі кошти сім'ї йшли на лікування, яке вимагало чималих грошей. Хлопця під час його дворічного навчання у гімназії підтримала сестра Стефанія, яка тоді уже працювала кравчинею: допомагала  не лише фінансово, але й через день привозила у Чортків потягом братові харчі.
            Після закінчення навчання у гімназії перед сімнадцятирічним Володимиром постало нелегке питання життєвого вибору: залишатися вдома на господарстві у багатодітній сім'ї або йти у монастир. На жаль, розумний та інтелігентний юнак не мав змоги здобути ще й університетську освіту. Як згадує його племінниця Іванна Яківчик, Володимир спочатку не був схильний іти в монастир, тож відчував якусь внутрішню боротьбу. На цілу добу він пішов з хати у стодолу, щоб ні з ким не спілкуватись, не приймав їжі, мовчки роздумував над своєю подальшою долею… Навіть менші діти сумно принишкли. А в цей час хвора мати постійно молилася за первістка зі своїх синів, якого посвятила Богові, – молилася, щоб Господь допоміг хлопцеві визначитися. І ось через добу Володимир, осяяний радістю, заявив батькам, що не просто готовий, але й хоче піти в монастир: «Адже мене Бог кличе». Мати була впевнена, що сталося велике чудо: Господь вислухав її молитви.
            4 вересня 1924 р. Володимир прибув до Василіянського монастиря св. Миколая у Крехові, де після року кандидатури отримав під час обряду облечин чернече ім'я – Віталій. Після цього – монастирі в Лаврові (там вивчав географію та латинську мову), Добромилі, Кристинополі, де студіював філософію і богослов'я.
26 лютого 1933 року брат Віталій склав довічні обіти у Кристинополі, а 2 серпня – був рукоположений у сан диякона. Священичі свячення він одержав у Жовківському монастирі 13 серпня з рук перемишльського єпископа Йосафата Коциловського. У рідному селі Швайківці єромонах Віталій відслужив першу Божественну Літургію, у якій взяли участь його родичі, односельчани та гості з сусідніх сіл.
Після свячення отець Віталій молився і трудився у Бучачі. У Місійному інституті імені св. Йосафата, окрім катехизації, він викладав латинську та польську мови, каліграфію.
1936 року отця Віталія призначено заступником ігумена Жовківської обителі. Йому доручено вести парафіяльну канцелярію. Отець Віталій заснував при церкві Пресвятого Серця Христового Апостольство Матері Божої, покровительки гідної смерті; був довголітнім провідником Марійської дружини.
  Окрім праці в Жовкві,   отець Віталій проводив великопосні реколекції в сусідніх селах, а влітку – місії. Проповіді виголошував із заплющеними очима, насунувши на них монаший каптур. Говорив голосно, щоб чути було і надворі. Очевидці згадували, що у проповідях отця Віталія впізнавали себе пияки, гуляки, кривдники, злі люди, а після переконливих і зворушливих промов священика вірні отримували позитивний заряд одухотворення. Отець Віталій завжди допомагав потребуючим, бідним людям, незалежно від їхньої релігійної чи національної приналежності.
У вересні 1939 року, у часи воєнних лихоліть,  отець Віталій спричинився до вияву Божого заступництва. У день почитання святого мученика Партенія вірні зібралися у Жовківському монастирському храмі. Раптом пролунав вибух: снаряд розірвався за п’ять метрів від престолу, під яким були мощі святого Партенія. Однак ніхто не постраждав, адже дивним чином отець Віталій відвернув небезпеку: на богослужінні після молитви «Отче наш» несподівано звернувся до присутніх у храмі з проханням, щоб вони швидко йшли прямо у монастирську пивницю, бо усім загрожує небезпека. Нічого не розуміючи, люди виконали прохання священика. Коли останнім у підвал спускався отець Віталій, пролунав оглушливий вибух, що аж вивалив двері у схованку і ледь не збив ударною хвилею отця з ніг. Перелякані люди почали молитися, зрозумівши, що священика «попередив» про небезпеку сам святий Партеній.
Коли наприкінці червня 1941 року підходили німецькі війська, з радянського боку коїлися масові убивства. Отець Віталій уже  чекав розстрілу, коли за нього заступилася жовківська єврейська громада, членів якої він свого часу рятував.
Із концтаборів додому поверталися виснажені та хворі полонені галичани польської армії, яких відпустили німці. Отець Байрак очолив створений при монастирі Комітет допомоги, який тільки за один місяць надав всіляку допомогу  понад 7 тисячам колишніх полонених. Серед цих збідованих галичан був і молодший брат отця Віталія – Ярослав. Рятували його, як могли, але, хворий на сухоти, Ярослав помер, так і не зустрівшись із рідними. Цю втрату отець Віталій, який молився за брата і провів його в останню дорогу,  пережив дуже болісно.
До кінця 1941 року отець Віталій перебував у Жовкві, а впродовж 1942-1943 років здійснював душпастирське служіння на Лемківщині: спершу у Кросненському, згодом – у Сяноцькому повітах. З 1943 року отець Віталій продовжив свою працю у Дрогобичі як ігумен Святотроїцького монастиря. Був катехитом, надавав духовну опіку хворим у міській лікарні, збирав пожертви для допомогового комітету в Дрогобичі. 1944 року отець Віталій переїхав до Борислава, служив там у храмі Пресвятої Трійці, катехизував, допомагав убогим. Така діяльність священика не залишилася непоміченою для КДБ, куди його систематично викликали на допити. Щоразу йшов, як востаннє…
Ще у липні 1941 року в селі Туринка біля Жовкви, на могилі воїнів УГА, отець Віталій Байрак взяв участь у богослужінні і виголосив промову, яку згодом під назвою «Над могилою героїв» було опубліковано у Календарі Місіонаря за 1942 рік. У тому ж Календарі було надруковано і ще одну статтю священика-патріота –  «Молитва народів». 1945 року ці дві статті стали формальним доказом «антирадянської діяльності» громадянина Володимира Васильовича Байрака – отця Віталія.
17 вересня 1945 року отця Байрака заарештували. Дрогобицька в’язниця «Бригідки», допити через день упродовж майже трьох місяців, складено 70 протоколів… За «антирадянські» виступи та публікації священика засудили до восьми років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі з конфіскацією майна, якого у отця фактично й не було.
Офіційний документ – запис у кримінальній справі – зафіксував смерть отця Віталія Байрака 16 травня 1946 року, але ця дата суперечить свідченням сучасників. Коли перед Великоднем 1946 р. ( припадав тоді на 21 квітня) один із вірних приятелів – пан Василенко – приніс для отця Віталія освячені пасхальні страви, у відповідь почув, що того вже немає серед живих. Свідки розповідали, що напередодні. у Страсну П’ятницю, священика дуже сильно побили і принесли закривавленого в камеру у простирадлі…
Поховали отця Віталія, мабуть, у спільній могилі на подвір’ї Дрогобицької в’язниці КДБ. А реабілітували посмертно майже через півстоліття – у 1995 році.
З давніх пожовклих світлин уважно дивиться на нас своїм проникливим і співчутливим поглядом інтелігентний ще молодий чоловік – отець Віталій Байрак, пастир і наставник ченців, терпеливий подвижник і доброчинець, катехит і сповідник, взірець смирення, який закликав українців до молитви. Нині він стоїть перед престолом Всевишнього і молиться за нас…

Підготувала за матеріалами книги О. Жаровської
                                              «Випробувані, як золото в горнилі»
                Наталія Гавінська 

Немає коментарів:

Дописати коментар