середа, 13 січня 2016 р.

Поетична творчість учнів (вибране)

Шевченкові
Він нас застерігав, будив, а ми його не чули!
А, може, й не хотіли чуть?
І вже, здавалось, ті страшні часи минули.
Е, ні! Ми помилились: труни-кораблі пливуть…

Якби ж колись ми, взявши книгу в руки,
Закарбували в серці віще слово Кобзаря,
То, мабуть, зараз не було б жалю й розпуки,
Не багряніла би від крові вся земля.

Ми наче спали – й бачили у сні
Квітучу нашу неньку Україну.
Аж ось збудились – «гради», все в огні!
Не чути ніжну пісню солов’їну…

Тарасе, бачив ти з небес палкий Майдан,
Що барикадами нам волю гартував?
Дух незалежності, мов з попелу, воскрес,
Щоб нарід український не пропав.

Я вірю: ти все бачив, чув цей здвиг,
Радів, коли вже врешті пролунало:
«Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!
За вас сила, за вас воля і правда святая».

Ти, знаєш, важко, коли йдуть від нас найкращі,
Оті, які любили Україну над усе…
Ми будем рухатись вперед крізь кляті хащі,
І «Заповіт» твій нас до волі поведе!

                                                             Надія Куніцька, учениця 10 класу НВК
«ЗНЗ І-ІІІ ступенів – ДНЗ» с. Костенів



Україно моя                            
Україно моя, ти страждала багато:
Доля знову кидала лицем до землі,
Але ти не здавалась і боролась завзято
За ту волю, що десь загубилась в імлі.
Україно моя, твої сльози лились
Дрібним дощем на наші поля,
Бо сини твої й дочки колись
Помирали в запеклих боях.
Воювали за честь і свободу
Славні воїни війська УПА
Й незалежність здобули народу,
Щоб загарбник не смів тут ступать.
Не ступав той ворог донині,
Жилося мирно нашій країні.
Було спокійно на Донбасі, в Буковині,
А тепер горе кожній людині.
Україно моя, ти у чорній хустині
Плачеш знову у тихій журі,
Бо земля вже покрила собою
Не одного з синочків твоїх…
Ти сумуєш і тихо зітхаєш,
Біль серце стискає, гірко плаче душа.
Та ти, напевно, вже й не знаєш,
Коли припиниться війна…
Що тепер буде? Коли це скінчиться?
Скільки ще хлопців загине в бою?
Хіба вони винні? За що вони гинуть?
Бо хочуть відстояти правду свою!
За наше майбутнє, за стяг синьо-жовтий,
За вільну і сильну країну свою
Боротися буде кожен українець,
До самої смерті в запеклім бою.
В бою переможем і славу здобудем,
Україну збудуємо сильну й нову!
Й молитись Богу не забудем
За нашу єдність й українську хоругву!
                                                        Надія Куніцька, учениця 10 класу НВК
«ЗНЗ І-ІІІ ступенів – ДНЗ» с. Костенів
Клич волі

Настали важкі сорокові роки.
Тут брат пішов на свого брата.
А від сусіда помочі не жди,
Ти сам на сам зі своїм катом

Моя праотчая країна
Вся опинилась у вогні.
Окрадена, розбита, рідна,
Маленька в цій страшній війні.

«Зродились ми великої години», –
Лунав цей заклик воїнів УПА.
З колін піднялась гідність України –
Це проявив себе народ, а не юрба.

Отож, згадаймо славних легінів і нині,
Коли агресор вже зайшов до нас у дім.
«Зродились ми великої години» –
Повсюди знов лунає, наче грім.

Цей грім скарає недругів кривавих.
І нині славне лицарство живе
У пам’яті нащадків борців славних.
Свободи поклик знов об’єднує людей.
                                           
                                           
                            Інна – Марія Гавінська, учениця 10 класу НВК
           «ЗНЗ І-ІІІ ступенів – ДНЗ» с. Костенів








Хто в кого украв щастя?
(творча робота за драмою І.Франка «Украдене щастя»)

Що таке щастя? Як розпізнати,
як розгадати
щасливий момент у тисячі інших?
Чи, може,
його взагалі у світі нема?
Рай – лиш мана? Хіба?

Щастя – голос дитини.
Щастя – жодного ножа у спину.
Щастя – любов, що зігріває кров.
Воно немов
тендітна ваза з підвіконня.
Найменший порив вітру –
і тисячі уламків,
яких у ціле не збереш.
Первинний вигляд їй не повернеш.
Вона залишиться красивою, проте
це вже не те…

Зима. Мороз. Лютує хуртовина.
Непримітна селянська хатина.
В ній господиня.
Спокійна? Байдужа? Щаслива?
Все мимо.
Це жінка, яка невимовно страждала.
В житті не зазнала
жіночого щастя ані краплини,
ані хвилини.
Жила собі «спокійно» кілька літ…
Та тут «воскрес із мертвих» чоловік,
якого вона кохала.
Чи ще кохає?
А серце розбите пам’ятає,
як любились колись молодими,
танцювали разом безупину…
Як вони були разом щасливі.
Та їхні душі розірвали,
їх роз'єднали.

Придане – тридцять срібняків,
за які продали совість ті,
що мали шанувати й берегти.
Вони втекли,
укравши щастя багатьох…
Це ще не епілог.
Вони забрали сина у вдови,
забрали голуба
і крила зрізали голубці.
Найближчі люди,
що знали кожну ахіллесову п’яту,
без посагу віддали у дальню сторону.
Вони пустили ніж у спину,
продали, як кота в мішку,
свою ж сестру.

Та їх покута все ж прийде,
ціна украденого щастя –
людська душа, Михайлове життя.
Не принесе щастя той посаг –
нагряне їх фатальний час.

                                          Інна-Марія Гавінська,
                                        учениця 10 класу НВК
«ЗНЗ І-ІІІ ступенів – ДНЗ» с. Костенів










  Рабів до Раю не пускають
(верлібр)

Полум’я в очах. Думках. Серцях.
І барикади гартують волю,
бажання перемоги. Надовго.
Як мінімум – назавжди.
Або хоча б на кількасот віків
спокійних днів.
Без зброї, боротьби та втрат,
вогненних барикад –
тих, що ми вже пережили. Пройшли.
Після пекучої зими,
Після якої і на нас пішли «на ви».
Нестерпно
шалений «Беркут»
лютував-зачищав Майдан.
Нещадний снайпер ціль обрав –
вже палець на гашетці.
Остання мить життя –
і куля вже прорізує повітря.
І доля обірвалася, мов нитка.
Коротка. Нетривка.
Для тебе, Воїне Світла, вже відкриті небеса.

Герою… Ангеле... Я не знаю твого імені,
не ловила швидкого погляду,
не тонула у глибині очей,
не відчувала трепету дотику.
Але я знаю, де ти зараз:
там, біля Бога.
Обірвалася твоя земна дорога –
Для Сотні розчинились небеса…
Знаєш, ми за тебе молились
відтоді, як свист кулі,
рев гармат і стогін воєдино злились.
Святих благали, плакались Отцю.
Та цю війну
лише молитвами, на жаль, не зупинити.
Знаєш, я ще приносила тобі квіти.
Маки.
Того літа вони розцвіли пекучим багрянцем.
Таким, ніби на них текла кров…
Хоча, ангеле, всяке буває…
Та я не перша квіти принесу…
Тобі їх раніше послав снайпер
одним влучним пострілом –
прямо у груди,
туди, де б’ється серце.
Билось…
Ти боровся за наш спокій до загину.

Спокій… Красиве слово. Та де його знайти,
якщо по Україні попливли
цинкові труни – кораблі,
і плачуть миром образи?
Стікають воском свічі поминальні
за тою Сотнею, в яку попав і ти,
борець за вільну Україну,
за ту, що від Карпат до Криму.
Єдину. Неподільну. Кохану.
Бо що в нас було до Майдану?
Демократія? Внизу – апатія,
театр абсурду нагорі…
Та вдарив грім!

За те, що підняли мою країну,
перед образом я опускаюсь на коліна.
Моя офіра за героїв –
молитви «Отче наш» і «Символ Віри»
Амінь…
І слава Україні!


                                          Інна-Марія Гавінська,      
                                        учениця 11 класу НВК
«ЗНЗ І-ІІІ ступенів – ДНЗ» с. Костенів

Присвята героям


Багато слів, несказаних і непочутих,
Багато правди в кожному із них.
Чому мовчиш? Вставай же, брате!
Чому невинні гинуть знов?!
А, може, винні? В тому, що хотіли,
Щоб Україна-ненька вільною була,
Щоб не страждала рідна Батьківщина,
Щоб Україна знову зацвіла.
А ти мовчи…
Тобі ніхто не вірить?
Усім однаково: чи жив ти, чи помер…
Всі просто скажуть, що померло…двоє,
Усі промовчать про твоїх дітей,
Про твою маму, батька і дружину.
Про те, що ти Герой, а не хлопчак,
Що ти помер за нашу Батьківщину,
Що ти завжди живий в наших серцях…
То нам усім однаково?.. Чи ж як?
Ні, ти не будеш безіменним,
Одним із багатьох, Герой-солдат!
Твоя оселя вічна – в пам'яті народу.
Осанна подвигу твоєму – і не тільки в дні знаменних дат!


                                        Соломія Бурбулевич,      
                                        учениця 9 класу НВК

«ЗНЗ І-ІІІ ступенів – ДНЗ» с. Костенів

Немає коментарів:

Дописати коментар