середу, 13 січня 2016 р.

«За віру, за справу Божу ми терпимо, а що може бути краще за це…»

23 січня 1952 року в далекому російському поселенні Харськ відійшла у вічність від недуг і терпінь сестра-монахиня Олімпія Біда, яка стала символом глибокої злуки з Христом як у житті, так і у смерті. Ця преподобномучениця стала однією із тих блаженних подвижників Божих, які 27 червня 2001 року були беатифіковані Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ під час його візиту до України. А поселення Харськ, якого навіть на карті немає, стало відомим місцем паломництва: на цвинтарі, де було поховано замордованих за свою непохитну віру українських монахинь Олімпію та Лаврентію, стоять хрест, пам’ятник і фігура Матері Божої – неначе і нині блаженні мучениці далеко від рідної землі «продовжують давати місію» Добра, Любові і Милосердя. Як же сестри-служебниці опинилися серед лісів та боліт у холодному, суворому чужому Томському краї?
10 травня 1903 року в селі Цеблів на Сокальщині у подружжя Олексія та Ганни Біди народилася дівчинка, якій при хрещенні дали ім'я Ольга. У цьому селі вона росла разом із братом Володимиром та сестричками Наталею і Євою, вчила із мамою молитви, закінчила чотири класи початкової школи.
А коли дівчині виповнився 21 рік, вона зголосилася до спільноти сестер, організованої ще у 1898 р. парохом сіл Цеблів та Жужель отцем Кирилом Селецьким – одним із найактивніших священиків Галичини на зламі ХІХ-ХХ століть: він першим переклав українською мовою катехизм і адаптував його для дітей; створював освітні, господарські товариства, а також товариства тверезості, дитячі захоронки (садочки); був відомим публіцистом і друкував свої твори на теми духовності і суспільного життя у часописах «Прапор», «Нива», «Душпастир», «Посланник» та ін.; став співзасновником нових сестринських спільнот – Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії та Згромадження сестер святого Йосифа Обручника Пресвятої Діви Марії (під опікою отців-редемптористів). Саме остання із названих монаша спільнота, покликана поширювати благочестя святого Йосифа, творити милосердя ближнім (зокрема піклуватися про дітей, сиріт, хворих), дбати про красу Божих храмів, і прийняла юну Ольгу Біду.
Облечини відбулися 26 червня 1925 року. Нова сестра, яка отримала ім'я Олімпія, чемно виконувала усі доручення, намагалася зрозуміти потреби і переживання опікуваних нею дітей, аби бути їм доброю вихователькою і духовним провідником.
Після новіціяту сестра Олімпія переїхала до сусіднього села Жужель, де опікувалася дівчатами-підлітками, які жили у монастирському домі, а вчитися ходили до школи міста Белз. Згодом п’ятеро із дванадцяти підопічних молодої сестри за прикладом своєї наставниці зголосилися стати монахинями Згромадження св. Йосифа Обручника.
23 червня 1933 року, на празник Серця Христового, сестра Олімпія склала довічні обіти. У 1936-1938 роках вона перебувала в с. Заболотці поблизу міста Радимно Ярославського повіту – на теренах Надсяння. Її головним обов’язком було стежити за порядком у місцевому храмі, а якщо священик мав справи на основній парафії, у сусідньому селі, то монахині разом із вірянами самі проводили молебні. Сестра Олімпія гарно вишивала, знала музичну грамоту і навчала молодь та дітей церковних пісень, вони разом виготовляли прикраси з паперу, займалися рукоділлям, читали релігійну літературу, спільно молилися.
Від 1938 року сестра Олімпія – настоятелька монашого дому в Хирові на Старосамбірщині. Прекрасний організатор, добра, жертовна, справедлива і терпелива, вона уміло керувала життям спільноти, заохочувала до щирої молитви інших. Значну увагу приділяла насамперед праці у захоронках, де діти вивчали катехизм, релігійні та народні пісні, організовували ігри, вистави й вертепи, ходили до лісу по лікарські трави. Сестра Олімпія готувала для дітей обіди.
Монахині вигадували різні методи, щоб залучити дітей до спільної молитви у храмі, заохотити до побожного життя. Одне із таких заохочень – квіти лілії, які отримували дітлахи, котрі першими приходили до церкви на «маївку». А підготувавши юних підопічних до таїнств Покаяння та Пресвятої Євхаристії,  після Божественної Літургії сестри-служебниці влаштовували сільським дітям справжнє святкове частування з булочками, какао, фруктами.
Мешканки монашого дому, і коли дбали про місцевих дітей, і коли лікували хворих та молилися за них, були цілком безкорисливими. Однак люди, як могли, віддячували «сестрам-цілителькам»: хтось приносив молоко, хтось городину, а хто й допомагав прибирати подвір’я…
У 1939 році розпочалися масові арешти… Сестри заопікувалися тими родинами, які постраждали від репресій, допомагали осиротілим домівкам продуктами і медикаментами, розраджували. Всім, що мали, ділилися з бідними багатодітними сім’ями і в часи воєнного лихоліття, коли панував голод.
Церкву в Хирові закрили у 1944 році. І монахині, хоч самі потерпали від свавілля нової влади – переслідувань, погроз, навіть жорстоких убивств (у той час убито сестру Євдокію Шурму у с. Хлівчани на Сокальщині, сестру Єлену Логин у с. Заболотці) – допомагали вірянам виживати у страшних безбожницьких умовах.
Після масових арештів ієрархів, монахів, вірних УГКЦ у 1945 році та після Львівського псевдособору 1946 року Українська Греко-Католицька Церква була змушена перейти у підпілля. Уповноважені урядовці нової влади наголошували на необхідності ліквідувати до 1950 року усі греко-католицькі монастирі як «центри групування ворожих сил проти Радянської влади», а монахів «повернути до нормального трудового життя».
За сестрами, як за «носіями реакційних настроїв», постійно стежили, навідувались до монастиря у Хирові з обшуками, а фактично обкрадали його, погрожували розправою і вмовляли зректися «того життя з Богом». Відчуваючи, що настав час важких випробувань та особливого свідчення Христа, сестри-служебниці під проводом своєї настоятельки Олімпії Біди і далі збирали людей на молитву, готували дітей до таїнств Покаяння та Пресвятої Євхаристії, допомагали потребуючим. Так у архівній справі, яка вже помалу формувалася владою на «соціально чужу» сестру Олімпію, з'явилася довідка про те, що вона разом з іншими сестрами «в період возз’єднання греко-католицької церкви з російською православною церквою від переходу на православ’я категорично відмовилися і проводили агітаційну роботу серед активу вірних про відмову від об’єднання». Тодішня влада офіційною довідкою сама засвідчує непохитну позицію фізично слабких, але таких сильних духом і своєю вірою сестер-служебниць.
У березні 1950 року, коли сестри поверталися із костелу в Добромилі, їм зв’язали руки,  заштовхали у машину та повезли до в’язниці. Збережений до наших днів документ від 24 березня 1950 року свідчить про те, що Ольгу Олексіївну Біду вирішено «відіслати у віддалені місця Радянського Союзу, майно конфіскувати». І хоча сестра Олімпія заперечувала «антирадянську діяльність», зокрема свою причетність до вбивства радянського письменника Ярослава Галана наприкінці 1949 року та співпрацю з підпіллям ОУН, знайшлися «свідки» для «підтвердження» її «протиправних дій». Однак цього разу сестрам вдалося уникнути арешту за «шиту білими нитками» абсурдну кримінальну справу. Нереально було навіть цинічній безбожницькій владі позиціонувати монахинь як убивць.
Працівники НКВС чинять провокації, зокрема напад на монастирський дім у квітні 1950 року. Сестра Лаврентія, яка мешкала разом із сестрою Олімпією, врятувалася втечею через вікно і заховалася у кущах. Під дощем вночі солдати проколювали багнетами кожен кущ, шукаючи втікачку, але, на диво, не знайшли. Аж над ранок сестра Лаврентія, промокла до нитки, знесилена і хвора, повернулася у дім…
А сестри-служебниці не полишають Божих справ, підпільно проводять богослужіння на місцевому цвинтарі, бо священика уже заарештовано. Там же, у каплиці цвинтаря, у квітні на очах у понад сотні людей енкавеесівці у цивільному  одязі оточили та повели у свій штаб сестер Олімпію, Лаврентію, Гликерію, які, попереджені дітьми «на варті», після молитви встигли швидко зняти з престолу хрест, підсвічники та обрус і передати місцевій мешканці. І цього разу переслідувачам забракло доказів «протиправної діяльності» сестер для їхнього арешту.
У травні до монашого дому в Хирові приїхала група працівників НКВС. Вони викинули всі речі з хати і навіть з горища, а монахинь в габітах посадили у машину і повезли у в’язницю в Борислав. Забрали навіть сестру Лаврентію, яка після ночі переслідувань під дощем захворіла на сухоти і лежала в ліжку.
У тюрмі сестри були змушені їсти те, що встигли прихопити з собою, бо ніхто їх не годував, лише через два тижні їм почали видавати воду і хліб. Монахині перебували в переповненій в’язниці не лише надголодь, а й у жахливих антисанітарних умовах, спали на цементі, підстеливши  якісь речі, почергово опікувались важкохворою сестрою Лаврентією. А ще постійно молилися  разом з іншими заарештованими черницями та священиками, які служили в ув’язненні Божественну Літургію. У бориславській тюрмі сестра Олімпія провела близько шести тижнів – стільки часу знадобилося енкавеесівцям, щоб винести вирок.
А далі – дорога на Сибір… Сестра Лаврентія категорично відмовилась від того, щоб сестра Олімпія просила «суддів» не відправляти її, невиліковно хвору, в табір: «… як Ви їдете – і я  з Вами, легше мені буде умирати при Вас, як при чужих». Тоді сестра Олімпія написала прохання. щоб їм – сестрам-служебницям Глікерії, Лаврентії, Ареті, Мокрині та Олімпії – хоч дозволили їхати разом у одному вагоні, тому що сестра Лаврентія потребує догляду. Енкавеесівці «змилосердилися» – дозволили…
У товарні вагони з одним лише віконечком напихали стільки людей, скільки могло уміститися. Бруд, темінь, задуха, брак їжі і води призводили до смерті 30-40 людей щодня. А дорога до Сибіру була дуже довгою… Кілька разів здавалося, що сестра Лаврентія помирає, вона вже і прощалася з іншими черницями, але сестра Олімпія молилася і просила Матір Божу та св. Йосифа не допустити смерті монахині у дорозі.  Так і прибули до Томська. Звідти – добу пароплавом до Черкесова, де чотири дні черниці чекали подальшого призначення у підсобне господарство в поселенні Харськ (за 19 км від Томська), туди діставалися катером. Хвору сестру Лаврентію, із гарячкою, закутану в перини, допомагали нести добрі люди.
Спочатку оселилися у школі, а відтак самотужки почали шукати житло серед поселенців. Охочих прийняти їх до себе не було, можливо, через важкохвору сестру Лаврентію. Та все ж одна сім'я росіян-виселенців погодилася дати черницям  притулок, віддавши кімнату у невеличкій хатині; як писала із заслання сестра Олімпія, «ізбутку маємо таку, як Ісусова стаєнка».. За збитою з дощок перегородкою лежав паралізований господар оселі, який безупинно лихословив і нарікав на свою тяжку долю. Монахині не могли звикнути до постійної лайки, тож сестра Олімпія запропонувала молитися за цього чоловіка і жертвувати свої терпіння за його навернення. Невдовзі хворий чоловік змінився: заспокоївся, став терплячим і в мирі довікував.
Сестра Олімпія працювала на підсобному господарстві поблизу хати, щоб доглядати хвору сестру Лаврентію. Вирощувала у суворому кліматі картоплю, капусту, огірки, моркву, горох, часник. Раділа у листах на батьківщину доброму урожаю. Водночас продовжувала виконувати обов’язки настоятельки: сестри збиралися по суботах та неділях на спільні молитви (мали з собою молитвослови), намагалися виконувати монаший устав. Син господаря оселі дуже дивувався надзвичайному аскетизмові, гідності, жертовності та молитовному подвигові монахинь.
У Харську до сестер, як і раніше в Україні, приходили діти на спільні молитви, бесіди про Христа і Пресвяту Богородицю, по духовну науку і розраду.
Час від часу з району навідувався комендант для контролю за довічно засланими у цю глушину спецпоселенцями.
Через якийсь час занедужала і сестра Олімпія: болі в шлунку, запалення кульшового суглоба. Взимку нестерпно допікав холод – надворі майже 40-градусний мороз, у хаті теж зимнота. Та сестра Олімпія не нарікала і не впадала у відчай, бо бачила в усьому Боже Провидіння: «Божа Всемогучість, Боже Провидіння не дасть своїм діткам пропасти на чужині, бо Він є з нами і тут, …між тими лісами і водами, не забуває за нас». У іншому листі сестра Олімпія писала: «…нічого нам не закидали, лише одно: що ми є католицькими монахинями; одно знаємо, що за віру і за справу Божу ми терпимо, чи може бути краще терпіння як це, ніколи… І не тоді, коли нам добре, але тоді, коли гірко, скажімо: «Богу слава за все».
Сестра Олімпія не дожила на чужині навіть до свого 49-річчя, померла через півроку після смерті сестри Лаврентії. На цвинтарі у Харську так і стояли поряд два високі хрести на місці поховання монахинь.
2002 року сестри Згромадження св. Йосифа ОПДМ вирішили віднайти могили блаженних сестер Олімпії та Лаврентії і привезти їхні останки  в Україну. Орієнтирами у пошуку були хіба що відтворений із пам'яті сестрою Гликерою опис місцевості та фото з похорону однієї із черниць. В умовах весняного бездоріжжя тайги, трясовини безмежних боліт, безлюддя та глушини, де годі знайти хоч якесь пальне, – у монахинь-членів пошукової експедиції була надія на молитву і віра в допомогу блаженних сестер Олімпії та Лаврентії. І, як згадували очевидці, сталося справжнє диво: під'їхала машина, і водій запропонував солярку. А почувши коротку розповідь про суть проблеми, додав: «Розумію…Ви з неба…».
25 червня 2006 року віднайдені та ідентифіковані мощі блаженних мучениць Олімпії та Лаврентії було виставлено для молитовного почитання в монастирській каплиці Головного дому сестер Згромадження св. Йосифа Обручника у Львові. Так блаженним мученицям за віру Христову новітнього часу вдалося по смерті повернутися в рідну Україну, залишивши разом з тим у далекій глухій чужині пам'ять про свою мужність і жертовність та перетворивши місце колишнього ув’язнення у місійне місце поклоніння величі людського духу та незламності віри.
А тим із нас, хто не може відучитися нарікати на будь-що у своєму житті (мовляв, продукти дорогі, зарплата низька, діти нечемні, сусіди заздрісні і т. п.) варто час від часу згадувати про терпіння блаженних мучеників, серед яких були і ці дві тендітні жінки-світочі віри. Якими мізерними видадуться тоді усі наші проблеми…

Підготувала за матеріалами книги О.Жаровської
                                         «Випробувані, як золото в горнилі»

           Наталія Гавінська

Немає коментарів:

Дописати коментар