Усний журнал «Шевченкові заповіти»
(з
проектною презентацією)
(12.03.2015)
(На столі –
виставка «Кобзарів» та книг про Т.Г.Шевченка; захід проводиться з використанням
мультимедійної системи).
(Звучить
мелодія «Реве та стогне Дніпр широкий»,
на
екрані портрет Т.Шевченка і роки його життя)
(На фоні мелодії учень декламує сонет Є.Маланюка «Шевченко»)
(Входять
2 ведучих)
Ведуча І: Коли характеризують народ, передовсім називають найталановитіших, найкращих
його представників. Україна – це Тарас Шевченко. У ньому – наша історія, буття,
наші болі і мрії.
Ведуча ІІ: Народжений
матір'ю-кріпачкою і сам кріпак, він усією своєю романтичною і благородною
душею, чуйністю вірного синівського серця закипів таким гнівом до всякого,
особливо духовного, рабства і такою любов'ю до свого знедоленого народу, що
цими почуттями українці живуть і житимуть завжди.
Ведуча І: Він був сином мужика, а став володарем у царстві духа. Він був кріпаком, а
став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком, а вказав нові,
світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.
Ведуча ІІ: Нині
(як і щороку) ми проводимо шкільне шевченківське свято – усний журнал «Шевченкові заповіти», аби не просто вшанувати
пам'ять геніального поета і художника, але і відчути його невмируще слово серцем,
повірити йому, бо кому ж тоді ще вірити, як не
Шевченкові, який життя своє віддав за Україну, за нас із вами, за те,
щоб ми були вільними, гордими людьми.
Ведуча І: Жоден поет світу не зрівняється з ним у величі своєї жертовної любові до
рідного народу.
(Учень декламує вірш
Т.Шевченка «Мені однаково…»)
Ведуча ІІ: На
жаль, так і сталося… Україну збудили вже в пеклі глухого рабства, коли багато
наших співвітчизників навіть забули, хто вони є, хто для них Шевченко й
Україна, якими були їхні предки…
Ведуча І: А ми повинні пам’ятати заповіти, які посилав у глибини майбутнього великий Тарас Шевченко. Серед цих заповітів
перший і останній:
Свою
Україну любіть,
Любіть
її, … во время люте,
В
остатню тяжкую минуту
За
неї Господа моліть.
Чи можна
сказати точніше про нашу сучасність, про ту боротьбу за незалежність, яка
точиться нині, про те, що тривожить кожного українця?
Ведуча ІІ: Кожен
вірш Шевченка «кричить» про Україну. Кожен його твір закликає до боротьби.
Кожне слово так ніжно оспівує красу нашої неньки-Вітчизни. Шевченко вічний, він
живе у нас, він – образ знедоленої, але волелюбної нації.
Ведуча І: Прожив Тарас 47 років. З них 24 – був кріпаком, 9 – вільним, 10 років
карався на засланні, а решту провів під поліційним наглядом. Працював тяжко,
страждав важко, щастя зазнав мало.
Ведуча ІІ: Згадаймо нині
основні етапи життєвого шляху Великого Кобзаря, перегорнувши першу сторінку
нашого усного журналу – «Шевченкова
доля».
(Виступ учнів 9 класу з презентацією за
біографією Т.Г.Шевченка)
Ведуча І: Він не мужик, хоч з мужиків.
Вдивляйтеся
в автопортрети!
Широкий
розмах чорних брів,
Чоло
художника й поета.
Інтелігентних
скільки рис!
Ще
молодість у бакенбардах.
Його
увічнити взялись
Минулі
і майбутні барди,
А
він себе залишив нам
Таким,
як був, до чого прагнув.
Це
не образа мужикам,
Це
ще одна про нього правда.
Ведуча ІІ: Другу
сторінку сьогоднішнього усного журналу під назвою «Мистецькі обрії Шевченка - художника» презентують учні 8 класу.
(Виступ учнів 8 класу з презентацією про
художню спадщину Т.Г.Шевченка)
Ведуча І: Художник Тарас Шевченко міг бути багатим і уславленим, якби зрікся мрії про
вільну Україну, не зачіпав її кривдників гострим викривальним словом. Але він
вибрав правду і волю, і нас теж хотів бачити вільними людьми у незалежній
Україні, а не німими рабами. Саме тому заприсягнувся:
Воскресну
нині! Ради їх,
Людей
закованих моїх,
Убогих,
нищих…Возвеличу
Малих
отих рабів німих!
Я
на сторожі коло їх
Поставлю
слово.
Ведуча ІІ: Шевченко
– вершина родового українського дерева. Коли б волею якоїсь надзвичайної сили
наш народ постав перед необхідністю з-поміж усіх книжок вибирати дві, то він
узяв би Біблію та «Кобзар» – Євангеліє від Тараса. Без першої був би
неповноцінний духовно, а без другої – немислимий як народ.
Ведуча І: Українці завжди стоятимуть перед Шевченком як перед своєю совістю. А в
душах житиме його Слово, сповнене любові і самопожертви.
(пісня «На високій дуже кручі» )
Ведуча ІІ: Пропонуємо
вашій увазі третю сторінку усного журналу – «Вінок поетичної Шевченкіани». Поетичні рядки у цей вінок вплітають
і наші учні.
(Вихованці ДНЗ, учні 4-7 класів читають поезії про
Т.Шевченка,
пісня «Зоре моя вечірняя…»;
у кінці – виступ С. Борбулевич з авторським віршем «Присвята
Т.Г.Шевченку»)
Ведуча І: Ми відчуваємо Тебе, Тарасе, своїм сучасником. Ти – наш пророк, духовний
батько. Творець і рятівник нації, який зробив незриме в історії зримим у слові,
дав народному духові точку опори і повернув самоповагу українцям.
Ведуча ІІ: Про
духовні заповіти Тараса Шевченка нащадкам, особливо актуальні у нинішній час, нагадає
остання сторінка нашого усного журналу – «Пророче
слово Кобзаря».
(пісня «По діброві вітер виє…»)
(Входять
2 учениці, одна з них тримає в руках «Кобзар»)
Учениця І: Поетичний геній Кобзаря обезсмертив національні символи
України: калину, тополю, вербу, явір, барвінок. Шевченкова Україна –
струнка, тонкостанна, з рожевими світанками і
зоряними ночами. А українське село в його поезіях – як писанка, в зеленому
віночку широколистих тополь і білому серпанку квітучих садів. Але поет не лише
безмежно любив свою землю за її розкішну красу. Його душу пекла велика кривда
України, ранили серце її мука і біль. Сліпий кобзар, високі могили, вбога
сирота, вдова безталанна, дівчина-покритка, стражденна мати-кріпачка – все це
злилося в один неподільний образ України.
Чи можливе таке просте, здавалось би, людське родинне
щастя в країні загального горя й сваволі, насильства й неволі? Шевченко пізнав
на собі – неможливе. І тому став захисником правди, волі й справедливості як
головних підвалин природного життя людини, став грізним суддею усіх кривдників
і всяких рабів, які тим кривдникам потурають.
Учениця ІІ: (тримаючи в руках «Кобзар»,
декламує уривок з поеми «Сон» від
слів «У всякого своя доля…» до слів «Може, так і треба»)
Учениця І: Тарас бачив раєм свою Україну, коли уявляв її
без панського свавілля й чужоземного ярма. Але такою вона могла бути тоді, коли
її діти стануть на захист своєї матері-Вітчизни. Тому так боліло йому безпам’ятство
і рабська покірливість його сучасників – безмовних нащадків славних
захисників-героїв, які кров'ю своє полили цю землю.
Учениця ІІ: (декламує з «Кобзаря» уривок з поеми «Гайдамаки» від слів «Гомоніла Україна…» до слів «Серце
усміхнеться»)
(Входить учениця і
декламує вірш «Розрита могила»)
Учениця І:
Такої гіркої
правди, оголеної до самого нерва
національної гідності ніхто ще не висловлював. Гнів і ненависть Шевченка були
від великої любові до України і
невтишимого болю за неї.
Учениця ІІ: (декламує з «Кобзаря» уривок з послання «І мертвим, і живим…» від слів «Оглухли, не чують…» до слів «З братів, незрячих гречкосіїв…»)
Учениця І:
Майже 170 років
минуло з того грудневого дня 1845 року, коли геній з болем і з надією намагався
отверезити від надмірної самозакоханості чванливих земляків своїх – поганих
правнуків «славних прадідів великих», які догідливістю, принизливим
підлабузництвом, механічним повторюванням чужих істин викликали і викликають
лише зневагу.
Учениця ІІ: (декламує з «Кобзаря» уривок з послання «І мертвим, і живим…» від слів «Схаменіться! Будьте люди…» до слів «Немудрі одурять…»)
Учениця І: Дух Тараса і нині тримає нас, без нього не буде нашого
повернення до власного пракореня. Місце Шевченка не стільки на покуті у
рушничку і «Кобзарі» на полиці, як у наших серцях і головах наших.
Учениця ІІ: (декламує з «Кобзаря» уривок з послання «І мертвим, і живим…» від слів «У нас воля виростала…» до слів «Ким, за що закуті?..»)
Учениця І: Ці слова – заповіт великого сина України нам, тим, хто
був закодований у слові «ненарожденним»
у творі «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в
Украйні моє дружнєє Посланіє».
Учениця: (входить і декламує)
Всі муки й злигодні зійшлись
В
його селянське добре серце.
Хто краще нього знав, яка
Гірка й тяжка сльоза вдовина,
Чия давила нас рука,
Чия
ганьба, чия провина,
Що Україна, як мара,
В чужому чорному
лахмітті,
«Дітьми» зневажена, стара,
Ходила, жебрачи, по світі!
Хто краще нього знав ціну
Словам учених лицемірів!
Хто так у волю осяйну,
Як ранок, неминучу, вірив!
Він був пророк великий наш,
Знав таємницю слова-грому.
Він слово гостре, як палаш,
Подав народові свойому…
Учениця ІІ: (декламує з «Кобзаря» уривок з поеми «Кавказ» від слів «Не нам на прю з тобою стати…» до слів «І правда святая!»)
Учениця І: Нині Україна бореться зі зброєю у руках,
самостверджується для себе і світу під знаком Шевченка, з його пророчими
словами наш народ повертає собі національну самосвідомість і гідність, тому що
Великий Кобзар хотів бачити Україну без зла, рівною з іншими у сім'ї світовій.
(Демонструються кадри з Майдану, на яких Герой Небесної
Сотні Сергій Нігоян читає уривок з «Кобзаря»)
Учениця (десятикласниця Н.Куніцка)
на фоні портрета С.Нігояна декламує власний
вірш «Шевченкові»
Він
нас застерігав, будив, а ми його не чули!
А,
може, й не хотіли чуть?
І
вже, здавалось, ті страшні часи минули.
Е,
ні! Ми помилились: труни-кораблі пливуть…
Якби
ж колись ми, взявши книгу в руки,
Закарбували
в серці віще слово Кобзаря,
То,
мабуть, зараз не було б жалю й розпуки,
Не
багряніла би від крові вся земля.
Ми
наче спали – й бачили у сні
Квітучу
нашу неньку Україну.
Аж
ось збудились – «гради», все в огні!
Не
чути ніжну пісню солов’їну…
Тарасе,
бачив ти з небес палкий Майдан,
Що
барикадами нам волю гартував?
Дух
незалежності, мов з попелу, воскрес,
Щоб
нарід український не пропав.
Я
вірю: ти все бачив, чув цей здвиг,
Радів,
коли вже врешті пролунало:
«Борітеся
– поборете! Вам Бог помагає!
За
вас сила, за вас воля і правда святая».
Ти,
знаєш, важко, коли йдуть від нас найкращі,
Оті,
які любили Україну над усе…
Ми
будем рухатись вперед крізь кляті хащі,
І
«Заповіт» твій нас до волі поведе!
(На фоні зображення могили Шевченка у Каневі звучить
«Заповіт»)
Немає коментарів:
Дописати коментар