«Людино, людино, людино, людино!

Збери себе всю у собі воєдино»

(урок-роздум з позакласного читання

за морально-етичними мотивами поезії Ліни Костенко)

Мета уроку:викликати в учнів зацікавлення поезією Ліни Костенко; розширити читацький кругозір; виховувати кращі моральні якості (почуття обов’язку, відповідальність, товариськість); стимулювати розвиток в учнів навичок пошуково-дослідницької, творчої роботи, вміння працювати з різними джерелами інформації та презентувати результати власної пошукової діяльності; виховувати допитливість; сприяти розвитку у школярів навиків виразного читання та аналізу поетичного твору (із застосуванням знань з теорії літератури).

Обладнання: поетичні збірки Ліни Костенко, мультимедійний проектор для демонстрації презентації, фонові мелодії до віршів (самостійно підібрані учнями, які отримали попередні завдання проаналізувати певну поезію).

Тип уроку: урок-роздум.

Попередньо усім учням озвучено проблемні питання:

1.      У чому, на вашу думку, полягає зміст і цінність людського життя?

2.      Що в сучасному житті роз’єднує людей?

3.      Що, на вашу думку, повинно лягти в основу подальшого розвитку цивілізації?

4.      Якого змісту набуває в поезії Ліни Костенко слово «неандерталець» у морально-етичному плані?

5.      Як ви розумієте вислів «нести свій хрест»?

6.      Яких людей, на вашу думку, у сьогоденні більше: деградованих чи високодуховних?

7.      Як зберегти кожному із нас людяність у душі в сучасних умовах?

Індивідуальні попередні завдання для окремих учнів: вивчити напам'ять одну із запропонованих учителем поезій Ліни Костенко, підібрати відповідну фонову мелодію для своєї декламації та підібрати на основі власних викликаних поезією асоціацій кадри для загальної презентації.

Не треба думати мізерно.

Ліна Костенко

Хід уроку

І. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми, мети уроку

(Портрет поетеси та запис епіграфа уроку на екрані)

Вступне слово учителя (під ліричну мелодію):

«Як сірничок, припалений від сонця,

день  спалахнув, обвуглився, погас,» – це слова Ліни Костенко. Яскравий образ, чи не так? Як швидко гаснуть короткі сірнички, так само швидко минають і дні нашого життя, мчать, летять один за одним. Тому що:

У драмі людській небагато дій:

            дитинство, юність, молодість і  старість.

            Роби що хоч, ридай або радій.

            Неси свій хрест. Все інше – позосталість.

Ви, старшокласники, тільки стоїте на порозі дорослого життя, воно здається вам таким довгим… Але пам’ятайте: насправді воно коротке, дуже коротке. Жодна людина, відчуваючи наближення смертної години, не сказала, що досягла всього, чого бажала і прагнула. Поривання людської душі безмежні, а життя обмежене кількома десятками років. Ось таке перше протиріччя нашого життя. Сьогодні на уроці, сподіваюся, ви зробите для себе важливі моральні висновки із почутого і усвідомленого. А допоможе нам поезія Ліни Костенко.

(мелодія стихає)

ІІ. Актуалізація опорних знань

- Під мелодію «Місячної сонати» Л. Бетховена учениця читає напам'ять і коротко аналізує вірш Ліни Костенко «Пастораль ХХ сторіччя».

(На екрані у цей час – кадри із зображенням воєнних дій на сході України)

- Слово учителя:

У цьому вірші, який, на жаль, знову став для українців актуальним через трагічні події на сході нашої країни, народження змінюється смертю і навпаки. Життя коротке і часто трагічне. Як «дитя війни» Ліна Костенко рано це усвідомила. Росла вона у гнітючій атмосфері сталінщини, а в літературу увійшла разом зі своїми ровесниками в час світлої епохи «шістдесятництва» – періоду прозріння, духовного розкріпачення нашої інтелігенції, коли перед нею, перш за все, постало питання: «Як жити далі?» Довіряти чи не довіряти оточенню? Постійно іти на угоди-компроміси чи жити чесно? Як налагодити ниточки людського спілкування, порвані у недалекому минулому?

(На екрані  – колаж із  портретів «шістдесятників»)

Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк – по-різному простелилися їхні життєві шляхи, але це про них та багатьох інших «шістдесятників» можна сказати словами поетеси, яку іменують совістю нації:      

Було нам важко і було нам зле.

І західно, і східно.

Було безвихідно. Але

нам не було негідно.

І це, напевно, головне.

Якої ще фортуни?

Не відступитися. І не

покласти лжу на струни.

І ми дійсно можемо повчитися у покоління «шістдесятників» принциповості, безкомпромісності, совісності.

ІІІ. Сприйняття та засвоєння учнями навчального матеріалу, формування вмінь та навичок.

- Слово учителя:

Поетичні рядки Ліни Костенко, які стали темою та епіграфом нашого уроку, особливо актуальні у наш непростий час. Послухайте, від чого застерігає поетеса у вірші «Мабуть, ще людство дуже молоде…».

- Учениця декламує названий вірш та висловлює враження від нього.

  - Слово учителя:

Як же ви розумієте вислів «неандерталець»? Чи є такі люди у сучасному житті? (Люди примітивні, з невисокими духовними запитами, або й без них) А яких людей, на вашу думку, у наш час більше: хороших чи нікчемних?

- Міні-дискусія (учні висловлюють аргументовані думки, акцентуючи увагу на нових позитивних суспільних явищах, наприклад, волонтерстві, самопожертві добровольців-захисників України, на екрані – кадри, що ілюструють ці висновки).

- Слово учителя:

Чи всі ми уміємо розрізняти добро і зло під різними масками? Адже добро найчастіше непримітне, не впадає у вічі. Та й чи вміємо цінувати все те позитивне, що дарують нам зусиллями своєї душі рідні, близькі, друзі?

- Учень декламує поезію Ліни Костенко «Усі вже звикли:геніїв немає…» та висловлює свої враження.

- Слово учителя:

Не можна у всьому суспільному негативі лише звинувачувати політичні та соціальні обставини, не можна тільки те й робити, що ремствувати і нарікати на долю.

Людина – не безвольна іграшка в чиїхось руках. Згадаймо Симоненкові рядки: «Ти знаєш, що ти – людина?».

У Ліни Костенко є чудовий вірш «На світі можна жить без еталонів…»

- Учениця декламує названий вірш та висловлює враження від нього

- Слово учителя:

Що, на вашу думку, роз’єднує в сучасному житті людей?

(Учні висловлюють свої думки)

Мабуть, вагому роль у цій проблемі відіграє невміння людей спілкуватися, особливо в сучасному життєвому ритмі. І поетеса доволі давно про це застерігала. Дедалі частіше щирість підміняється холодною ввічливістю, почуття – зовнішньою маскою чемності. І хто перш за все страждає від таких підмін?

 - Учениця декламує вірш Ліни Костенко «Пінг-понг» та висловлює враження від нього.

- Слово учителя:

Як розрізнити вічне і скороминуще в житті, якими повинні бути у нас орієнтири? Послухайте вірш «Шалені темпи» і вдумайтесь у його поетичні рядки.

(Учитель читає вірш і  аналізує)

Що, на вашу думку, повинно лягти в основу розвитку цивілізації?

 - Міні-дискусія

- Слово учителя:

          Морально-етичними проблемами та роздумами пронизаний цикл коротких афористичних віршів-думок Ліни Костенко «Летючі катрени» та «Інкрустації». У них поетеса піднімає проблеми бездуховності. Прошу вас ознайомитися з цими поезіями згодом самостійно і замислитися над ними. А зараз поміркуймо, у чому ж знайти сучасній молодій людині духовну підтримку. Як зберегти усе найкраще, що є в душі?

(Учні висловлюють свої думки)

          Біблія з давніх-давен була джерелом духовної сили людства. Знаходимо і у Ліни Костенко оригінальні роздуми на біблійні мотиви. Одним із них є вірш за мотивом «Давидових псалмів» (Псалом І), які знайшли своє відображення і у творчості Т.Г.Шевченка, і в сучасній поезії. Послухайте і вдумайтесь у ці рядки.

(Учитель читає вірш під духовну мелодію)

Яке значення ви вкладаєте у згаданий на початку уроку вислів «Нести свій хрест»?

(Учні висловлюють свої думки)

- Учень декламує вірш Ліни Костенко «Пісенька з варіаціями» та висловлює враження від нього.

ІV. Підведення підсумків уроку

- Слово учителя:

Якою ж бачить людину майбутнього Ліна Костенко?

Високодуховною, працьовитою, принциповою. Може, якби побільше людей прагнуло до цього ідеалу, то і життя наше змінилося б.

                                   - Спадковість?

                                   - Совість.

                                   - Мрія?

                                   - Інститут.

                                   - Любов?

                                   - Життя.

                                   - Зненависть?

                                   - Трутні.

                                   - Минуле?

                                   - Труд.

                                   - Позаминуле?

                                   - Труд.

                                   З таким минулим можна і в майбутнє.

                                                                       (Поема «Зоряний інтеграл»)

          Бажаю, щоб і ви, поставивши перед собою такі запитання, могли давати на них такі ж сповнені гідності відповіді.

          Може, була б у цьому і якась невеличка заслуга оцього нашого уроку-роздуму. А таких уроків, уроків добра, а іноді і уроків зла, буде ще у вашому житті чимало.

          Що переважить у вас у душі?

          Пам'ятайте ще одну важливу думку, висловлену Ліною Костенко:

                                             Вища математика віку:

                                             З суми безконечно малих

                                             Виникне безконечно велике.

          Закарбуйте у своїй пам'яті: кожна людина – не безвольний інструмент  у руках долі;нам під силу навчатися жити крилато, а не низько; літати птахом у царстві людського духу, а не стелитися по землі притоптаною травою. А допоможе нам у цьому висока поезія, тому що

                                             Поезія – це завжди неповторність,

                                             Якийсь безсмертний дотик до душі.

          Сама поетеса усвідомлює силу слова так:  

(Учитель читає вірш Ліни Костенко «Виходжу в ніч»)

          А завершимо урок віршем Ірини Тулундай, який суголосний поезії Ліни Костенко.

                                             Нам би про душу хоч не забути,

                                             Нам би хоч трохи добрішими бути!

                                             Ми лише раз – так уже повелося –

                                             Живемо на цій грішній землі…

                                             Хай прокинуться сплячі душі,

                                             Що як квіти у квітнику,

                                             Що потребують дощу і суші

                                             На довгім життєвім шляху.

                                             Хай романтика Віри й Любові

                                             Слова людського тепла й доброти

                                             Нам порожнини в душах заповнять,

                                             Куди вже війнули ринкові вітри.

                                             І душі наші хай піснею повняться,

                                             Скиньмо із лиць своїх черствості маску,

                                             Нехай зігрівають нас промені сонячні.

                                             Зробім Україну щасливу, як казку.

Нам милосердя, Господи, подай

                        До всіх страждущих і незахищених.

                        Ми ще від страху і злі, і сліпі,

                        В душах у нас ще багато що знищено.

Благослови рід людський на добро!

                        Душі відкрий нам для злагоди й миру!

                        Щоб на Вкраїні незгод не було,

                        Нас сохрани. І спаси! І помилуй!

          V.  Домашнє завдання:

          Написати твір «Мої роздуми над поетичними рядками Ліни Костенко»

                                    Розробила урок вчитель

                                                української мови та літератури

                                                                      НВК «ЗНЗ І-ІІІ ступенів – ДНЗ» с. Костенів

Перемишлянського району Львівської області

                                               Наталія Миколаївна Гавінська

«За віру, за справу Божу ми терпимо, а що може бути краще за це…»

23 січня 1952 року в далекому російському поселенні Харськ відійшла у вічність від недуг і терпінь сестра-монахиня Олімпія Біда, яка стала символом глибокої злуки з Христом як у житті, так і у смерті. Ця преподобномучениця стала однією із тих блаженних подвижників Божих, які 27 червня 2001 року були беатифіковані Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ під час його візиту до України. А поселення Харськ, якого навіть на карті немає, стало відомим місцем паломництва: на цвинтарі, де було поховано замордованих за свою непохитну віру українських монахинь Олімпію та Лаврентію, стоять хрест, пам’ятник і фігура Матері Божої – неначе і нині блаженні мучениці далеко від рідної землі «продовжують давати місію» Добра, Любові і Милосердя. Як же сестри-служебниці опинилися серед лісів та боліт у холодному, суворому чужому Томському краї?

10 травня 1903 року в селі Цеблів на Сокальщині у подружжя Олексія та Ганни Біди народилася дівчинка, якій при хрещенні дали ім'я Ольга. У цьому селі вона росла разом із братом Володимиром та сестричками Наталею і Євою, вчила із мамою молитви, закінчила чотири класи початкової школи.

А коли дівчині виповнився 21 рік, вона зголосилася до спільноти сестер, організованої ще у 1898 р. парохом сіл Цеблів та Жужель отцем Кирилом Селецьким – одним із найактивніших священиків Галичини на зламі ХІХ-ХХ століть: він першим переклав українською мовою катехизм і адаптував його для дітей; створював освітні, господарські товариства, а також товариства тверезості, дитячі захоронки (садочки); був відомим публіцистом і друкував свої твори на теми духовності і суспільного життя у часописах «Прапор», «Нива», «Душпастир», «Посланник» та ін.; став співзасновником нових сестринських спільнот – Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії та Згромадження сестер святого Йосифа Обручника Пресвятої Діви Марії (під опікою отців-редемптористів). Саме остання із названих монаша спільнота, покликана поширювати благочестя святого Йосифа, творити милосердя ближнім (зокрема піклуватися про дітей, сиріт, хворих), дбати про красу Божих храмів, і прийняла юну Ольгу Біду.

Облечини відбулися 26 червня 1925 року. Нова сестра, яка отримала ім'я Олімпія, чемно виконувала усі доручення, намагалася зрозуміти потреби і переживання опікуваних нею дітей, аби бути їм доброю вихователькою і духовним провідником.

Після новіціяту сестра Олімпія переїхала до сусіднього села Жужель, де опікувалася дівчатами-підлітками, які жили у монастирському домі, а вчитися ходили до школи міста Белз. Згодом п’ятеро із дванадцяти підопічних молодої сестри за прикладом своєї наставниці зголосилися стати монахинями Згромадження св. Йосифа Обручника.

23 червня 1933 року, на празник Серця Христового, сестра Олімпія склала довічні обіти. У 1936-1938 роках вона перебувала в с. Заболотці поблизу міста Радимно Ярославського повіту – на теренах Надсяння. Її головним обов’язком було стежити за порядком у місцевому храмі, а якщо священик мав справи на основній парафії, у сусідньому селі, то монахині разом із вірянами самі проводили молебні. Сестра Олімпія гарно вишивала, знала музичну грамоту і навчала молодь та дітей церковних пісень, вони разом виготовляли прикраси з паперу, займалися рукоділлям, читали релігійну літературу, спільно молилися.

Від 1938 року сестра Олімпія – настоятелька монашого дому в Хирові на Старосамбірщині. Прекрасний організатор, добра, жертовна, справедлива і терпелива, вона уміло керувала життям спільноти, заохочувала до щирої молитви інших. Значну увагу приділяла насамперед праці у захоронках, де діти вивчали катехизм, релігійні та народні пісні, організовували ігри, вистави й вертепи, ходили до лісу по лікарські трави. Сестра Олімпія готувала для дітей обіди.

Монахині вигадували різні методи, щоб залучити дітей до спільної молитви у храмі, заохотити до побожного життя. Одне із таких заохочень – квіти лілії, які отримували дітлахи, котрі першими приходили до церкви на «маївку». А підготувавши юних підопічних до таїнств Покаяння та Пресвятої Євхаристії,  після Божественної Літургії сестри-служебниці влаштовували сільським дітям справжнє святкове частування з булочками, какао, фруктами.

Мешканки монашого дому, і коли дбали про місцевих дітей, і коли лікували хворих та молилися за них, були цілком безкорисливими. Однак люди, як могли, віддячували «сестрам-цілителькам»: хтось приносив молоко, хтось городину, а хто й допомагав прибирати подвір’я…

У 1939 році розпочалися масові арешти… Сестри заопікувалися тими родинами, які постраждали від репресій, допомагали осиротілим домівкам продуктами і медикаментами, розраджували. Всім, що мали, ділилися з бідними багатодітними сім’ями і в часи воєнного лихоліття, коли панував голод.

Церкву в Хирові закрили у 1944 році. І монахині, хоч самі потерпали від свавілля нової влади – переслідувань, погроз, навіть жорстоких убивств (у той час убито сестру Євдокію Шурму у с. Хлівчани на Сокальщині, сестру Єлену Логин у с. Заболотці) – допомагали вірянам виживати у страшних безбожницьких умовах.

Після масових арештів ієрархів, монахів, вірних УГКЦ у 1945 році та після Львівського псевдособору 1946 року Українська Греко-Католицька Церква була змушена перейти у підпілля. Уповноважені урядовці нової влади наголошували на необхідності ліквідувати до 1950 року усі греко-католицькі монастирі як «центри групування ворожих сил проти Радянської влади», а монахів «повернути до нормального трудового життя».

За сестрами, як за «носіями реакційних настроїв», постійно стежили, навідувались до монастиря у Хирові з обшуками, а фактично обкрадали його, погрожували розправою і вмовляли зректися «того життя з Богом». Відчуваючи, що настав час важких випробувань та особливого свідчення Христа, сестри-служебниці під проводом своєї настоятельки Олімпії Біди і далі збирали людей на молитву, готували дітей до таїнств Покаяння та Пресвятої Євхаристії, допомагали потребуючим. Так у архівній справі, яка вже помалу формувалася владою на «соціально чужу» сестру Олімпію, з'явилася довідка про те, що вона разом з іншими сестрами «в період возз’єднання греко-католицької церкви з російською православною церквою від переходу на православ’я категорично відмовилися і проводили агітаційну роботу серед активу вірних про відмову від об’єднання». Тодішня влада офіційною довідкою сама засвідчує непохитну позицію фізично слабких, але таких сильних духом і своєю вірою сестер-служебниць.

У березні 1950 року, коли сестри поверталися із костелу в Добромилі, їм зв’язали руки,  заштовхали у машину та повезли до в’язниці. Збережений до наших днів документ від 24 березня 1950 року свідчить про те, що Ольгу Олексіївну Біду вирішено «відіслати у віддалені місця Радянського Союзу, майно конфіскувати». І хоча сестра Олімпія заперечувала «антирадянську діяльність», зокрема свою причетність до вбивства радянського письменника Ярослава Галана наприкінці 1949 року та співпрацю з підпіллям ОУН, знайшлися «свідки» для «підтвердження» її «протиправних дій». Однак цього разу сестрам вдалося уникнути арешту за «шиту білими нитками» абсурдну кримінальну справу. Нереально було навіть цинічній безбожницькій владі позиціонувати монахинь як убивць.

Працівники НКВС чинять провокації, зокрема напад на монастирський дім у квітні 1950 року. Сестра Лаврентія, яка мешкала разом із сестрою Олімпією, врятувалася втечею через вікно і заховалася у кущах. Під дощем вночі солдати проколювали багнетами кожен кущ, шукаючи втікачку, але, на диво, не знайшли. Аж над ранок сестра Лаврентія, промокла до нитки, знесилена і хвора, повернулася у дім…

А сестри-служебниці не полишають Божих справ, підпільно проводять богослужіння на місцевому цвинтарі, бо священика уже заарештовано. Там же, у каплиці цвинтаря, у квітні на очах у понад сотні людей енкавеесівці у цивільному  одязі оточили та повели у свій штаб сестер Олімпію, Лаврентію, Гликерію, які, попереджені дітьми «на варті», після молитви встигли швидко зняти з престолу хрест, підсвічники та обрус і передати місцевій мешканці. І цього разу переслідувачам забракло доказів «протиправної діяльності» сестер для їхнього арешту.

У травні до монашого дому в Хирові приїхала група працівників НКВС. Вони викинули всі речі з хати і навіть з горища, а монахинь в габітах посадили у машину і повезли у в’язницю в Борислав. Забрали навіть сестру Лаврентію, яка після ночі переслідувань під дощем захворіла на сухоти і лежала в ліжку.

У тюрмі сестри були змушені їсти те, що встигли прихопити з собою, бо ніхто їх не годував, лише через два тижні їм почали видавати воду і хліб. Монахині перебували в переповненій в’язниці не лише надголодь, а й у жахливих антисанітарних умовах, спали на цементі, підстеливши  якісь речі, почергово опікувались важкохворою сестрою Лаврентією. А ще постійно молилися  разом з іншими заарештованими черницями та священиками, які служили в ув’язненні Божественну Літургію. У бориславській тюрмі сестра Олімпія провела близько шести тижнів – стільки часу знадобилося енкавеесівцям, щоб винести вирок.

А далі – дорога на Сибір… Сестра Лаврентія категорично відмовилась від того, щоб сестра Олімпія просила «суддів» не відправляти її, невиліковно хвору, в табір: «… як Ви їдете – і я  з Вами, легше мені буде умирати при Вас, як при чужих». Тоді сестра Олімпія написала прохання. щоб їм – сестрам-служебницям Глікерії, Лаврентії, Ареті, Мокрині та Олімпії – хоч дозволили їхати разом у одному вагоні, тому що сестра Лаврентія потребує догляду. Енкавеесівці «змилосердилися» – дозволили…

У товарні вагони з одним лише віконечком напихали стільки людей, скільки могло уміститися. Бруд, темінь, задуха, брак їжі і води призводили до смерті 30-40 людей щодня. А дорога до Сибіру була дуже довгою… Кілька разів здавалося, що сестра Лаврентія помирає, вона вже і прощалася з іншими черницями, але сестра Олімпія молилася і просила Матір Божу та св. Йосифа не допустити смерті монахині у дорозі.  Так і прибули до Томська. Звідти – добу пароплавом до Черкесова, де чотири дні черниці чекали подальшого призначення у підсобне господарство в поселенні Харськ (за 19 км від Томська), туди діставалися катером. Хвору сестру Лаврентію, із гарячкою, закутану в перини, допомагали нести добрі люди.

Спочатку оселилися у школі, а відтак самотужки почали шукати житло серед поселенців. Охочих прийняти їх до себе не було, можливо, через важкохвору сестру Лаврентію. Та все ж одна сім'я росіян-виселенців погодилася дати черницям  притулок, віддавши кімнату у невеличкій хатині; як писала із заслання сестра Олімпія, «ізбутку маємо таку, як Ісусова стаєнка».. За збитою з дощок перегородкою лежав паралізований господар оселі, який безупинно лихословив і нарікав на свою тяжку долю. Монахині не могли звикнути до постійної лайки, тож сестра Олімпія запропонувала молитися за цього чоловіка і жертвувати свої терпіння за його навернення. Невдовзі хворий чоловік змінився: заспокоївся, став терплячим і в мирі довікував.

Сестра Олімпія працювала на підсобному господарстві поблизу хати, щоб доглядати хвору сестру Лаврентію. Вирощувала у суворому кліматі картоплю, капусту, огірки, моркву, горох, часник. Раділа у листах на батьківщину доброму урожаю. Водночас продовжувала виконувати обов’язки настоятельки: сестри збиралися по суботах та неділях на спільні молитви (мали з собою молитвослови), намагалися виконувати монаший устав. Син господаря оселі дуже дивувався надзвичайному аскетизмові, гідності, жертовності та молитовному подвигові монахинь.

У Харську до сестер, як і раніше в Україні, приходили діти на спільні молитви, бесіди про Христа і Пресвяту Богородицю, по духовну науку і розраду.

Час від часу з району навідувався комендант для контролю за довічно засланими у цю глушину спецпоселенцями.

Через якийсь час занедужала і сестра Олімпія: болі в шлунку, запалення кульшового суглоба. Взимку нестерпно допікав холод – надворі майже 40-градусний мороз, у хаті теж зимнота. Та сестра Олімпія не нарікала і не впадала у відчай, бо бачила в усьому Боже Провидіння: «Божа Всемогучість, Боже Провидіння не дасть своїм діткам пропасти на чужині, бо Він є з нами і тут, …між тими лісами і водами, не забуває за нас». У іншому листі сестра Олімпія писала: «…нічого нам не закидали, лише одно: що ми є католицькими монахинями; одно знаємо, що за віру і за справу Божу ми терпимо, чи може бути краще терпіння як це, ніколи… І не тоді, коли нам добре, але тоді, коли гірко, скажімо: «Богу слава за все».

Сестра Олімпія не дожила на чужині навіть до свого 49-річчя, померла через півроку після смерті сестри Лаврентії. На цвинтарі у Харську так і стояли поряд два високі хрести на місці поховання монахинь.

2002 року сестри Згромадження св. Йосифа ОПДМ вирішили віднайти могили блаженних сестер Олімпії та Лаврентії і привезти їхні останки  в Україну. Орієнтирами у пошуку були хіба що відтворений із пам'яті сестрою Гликерою опис місцевості та фото з похорону однієї із черниць. В умовах весняного бездоріжжя тайги, трясовини безмежних боліт, безлюддя та глушини, де годі знайти хоч якесь пальне, – у монахинь-членів пошукової експедиції була надія на молитву і віра в допомогу блаженних сестер Олімпії та Лаврентії. І, як згадували очевидці, сталося справжнє диво: під'їхала машина, і водій запропонував солярку. А почувши коротку розповідь про суть проблеми, додав: «Розумію…Ви з неба…».

25 червня 2006 року віднайдені та ідентифіковані мощі блаженних мучениць Олімпії та Лаврентії було виставлено для молитовного почитання в монастирській каплиці Головного дому сестер Згромадження св. Йосифа Обручника у Львові. Так блаженним мученицям за віру Христову новітнього часу вдалося по смерті повернутися в рідну Україну, залишивши разом з тим у далекій глухій чужині пам'ять про свою мужність і жертовність та перетворивши місце колишнього ув’язнення у місійне місце поклоніння величі людського духу та незламності віри.

А тим із нас, хто не може відучитися нарікати на будь-що у своєму житті (мовляв, продукти дорогі, зарплата низька, діти нечемні, сусіди заздрісні і т. п.) варто час від часу згадувати про терпіння блаженних мучеників, серед яких були і ці дві тендітні жінки-світочі віри. Якими мізерними видадуться тоді усі наші проблеми…

Підготувала за матеріалами книги О.Жаровської

                                         «Випробувані, як золото в горнилі»

           Наталія Гавінська

«Нині він стоїть перед престолом Всевишнього і молиться за нас…»

            «… сьогодні… могучі та сильні світу важать на терезах нашу долю: бути чи не бути. Ми всі як один, кожний член українського народу, повинні на кожну хвилю часу слати алярмуючі телеграми-молитви в небо про щасливу долю собі й своєму народові. Телеграми-молитви до Бога про справедливий мир між народами.

            Народе мій, найрідніший брате, плати дань молитви Богові! Молися багато, молися щиро, молися усильно про добру долю собі та й іншим народам».

            Нині ці слова зі статті отця Віталія Байрака «Молитва народів» звучать напрочуд актуально, хоча й побачили світ у далекому 1942 році. Вони вражають щирою схвильованістю і глибинним патріотизмом.

            Автора цих молитовних рядків вважали  «одним із Божих світильників, який осявав темряву грядущого безбожництва й тоталітаризму». Священномученик Віталій Байрак належить до тих блаженних Слуг Божих УГКЦ, яких 27 червня 2001 року беатифікував Святіший Отець Іван Павло ІІ під час свого візиту до України.

            Володимир Байрак народився 24 лютого 1907 року в селі Швайківці Чортківського повіту на Тернопільщині. Він був другою дитиною у сім'ї, а всього батьки – сільські господарі Василь та Анна Байраки – виховували шістьох дітей. Батько допомагав у церкві: працював касиром, дзвонарем, виготовляв свічки. Малий Володимир ходив з батьками до церкви. а вдома разом з ними дбав про чимале господарство. У товаристві відзначався веселістю і дотепністю. Мав здібності до навчання, ходив до школи у сусіднє село, де вчителював батьків брат – Іван Байрак.

            Легко давалося Володимиру і навчання у Чортківській гімназії, у яку вступив у 1922 році. Там юнак проявив неабиякий організаторський хист і наполегливість. У цей час занедужала на деформуючий поліартрит мама, тож усі кошти сім'ї йшли на лікування, яке вимагало чималих грошей. Хлопця під час його дворічного навчання у гімназії підтримала сестра Стефанія, яка тоді уже працювала кравчинею: допомагала  не лише фінансово, але й через день привозила у Чортків потягом братові харчі.

            Після закінчення навчання у гімназії перед сімнадцятирічним Володимиром постало нелегке питання життєвого вибору: залишатися вдома на господарстві у багатодітній сім'ї або йти у монастир. На жаль, розумний та інтелігентний юнак не мав змоги здобути ще й університетську освіту. Як згадує його племінниця Іванна Яківчик, Володимир спочатку не був схильний іти в монастир, тож відчував якусь внутрішню боротьбу. На цілу добу він пішов з хати у стодолу, щоб ні з ким не спілкуватись, не приймав їжі, мовчки роздумував над своєю подальшою долею… Навіть менші діти сумно принишкли. А в цей час хвора мати постійно молилася за первістка зі своїх синів, якого посвятила Богові, – молилася, щоб Господь допоміг хлопцеві визначитися. І ось через добу Володимир, осяяний радістю, заявив батькам, що не просто готовий, але й хоче піти в монастир: «Адже мене Бог кличе». Мати була впевнена, що сталося велике чудо: Господь вислухав її молитви.

            4 вересня 1924 р. Володимир прибув до Василіянського монастиря св. Миколая у Крехові, де після року кандидатури отримав під час обряду облечин чернече ім'я – Віталій. Після цього – монастирі в Лаврові (там вивчав географію та латинську мову), Добромилі, Кристинополі, де студіював філософію і богослов'я.

26 лютого 1933 року брат Віталій склав довічні обіти у Кристинополі, а 2 серпня – був рукоположений у сан диякона. Священичі свячення він одержав у Жовківському монастирі 13 серпня з рук перемишльського єпископа Йосафата Коциловського. У рідному селі Швайківці єромонах Віталій відслужив першу Божественну Літургію, у якій взяли участь його родичі, односельчани та гості з сусідніх сіл.

Після свячення отець Віталій молився і трудився у Бучачі. У Місійному інституті імені св. Йосафата, окрім катехизації, він викладав латинську та польську мови, каліграфію.

1936 року отця Віталія призначено заступником ігумена Жовківської обителі. Йому доручено вести парафіяльну канцелярію. Отець Віталій заснував при церкві Пресвятого Серця Христового Апостольство Матері Божої, покровительки гідної смерті; був довголітнім провідником Марійської дружини.

  Окрім праці в Жовкві,   отець Віталій проводив великопосні реколекції в сусідніх селах, а влітку – місії. Проповіді виголошував із заплющеними очима, насунувши на них монаший каптур. Говорив голосно, щоб чути було і надворі. Очевидці згадували, що у проповідях отця Віталія впізнавали себе пияки, гуляки, кривдники, злі люди, а після переконливих і зворушливих промов священика вірні отримували позитивний заряд одухотворення. Отець Віталій завжди допомагав потребуючим, бідним людям, незалежно від їхньої релігійної чи національної приналежності.

У вересні 1939 року, у часи воєнних лихоліть,  отець Віталій спричинився до вияву Божого заступництва. У день почитання святого мученика Партенія вірні зібралися у Жовківському монастирському храмі. Раптом пролунав вибух: снаряд розірвався за п’ять метрів від престолу, під яким були мощі святого Партенія. Однак ніхто не постраждав, адже дивним чином отець Віталій відвернув небезпеку: на богослужінні після молитви «Отче наш» несподівано звернувся до присутніх у храмі з проханням, щоб вони швидко йшли прямо у монастирську пивницю, бо усім загрожує небезпека. Нічого не розуміючи, люди виконали прохання священика. Коли останнім у підвал спускався отець Віталій, пролунав оглушливий вибух, що аж вивалив двері у схованку і ледь не збив ударною хвилею отця з ніг. Перелякані люди почали молитися, зрозумівши, що священика «попередив» про небезпеку сам святий Партеній.

Коли наприкінці червня 1941 року підходили німецькі війська, з радянського боку коїлися масові убивства. Отець Віталій уже  чекав розстрілу, коли за нього заступилася жовківська єврейська громада, членів якої він свого часу рятував.

Із концтаборів додому поверталися виснажені та хворі полонені галичани польської армії, яких відпустили німці. Отець Байрак очолив створений при монастирі Комітет допомоги, який тільки за один місяць надав всіляку допомогу  понад 7 тисячам колишніх полонених. Серед цих збідованих галичан був і молодший брат отця Віталія – Ярослав. Рятували його, як могли, але, хворий на сухоти, Ярослав помер, так і не зустрівшись із рідними. Цю втрату отець Віталій, який молився за брата і провів його в останню дорогу,  пережив дуже болісно.

До кінця 1941 року отець Віталій перебував у Жовкві, а впродовж 1942-1943 років здійснював душпастирське служіння на Лемківщині: спершу у Кросненському, згодом – у Сяноцькому повітах. З 1943 року отець Віталій продовжив свою працю у Дрогобичі як ігумен Святотроїцького монастиря. Був катехитом, надавав духовну опіку хворим у міській лікарні, збирав пожертви для допомогового комітету в Дрогобичі. 1944 року отець Віталій переїхав до Борислава, служив там у храмі Пресвятої Трійці, катехизував, допомагав убогим. Така діяльність священика не залишилася непоміченою для КДБ, куди його систематично викликали на допити. Щоразу йшов, як востаннє…

Ще у липні 1941 року в селі Туринка біля Жовкви, на могилі воїнів УГА, отець Віталій Байрак взяв участь у богослужінні і виголосив промову, яку згодом під назвою «Над могилою героїв» було опубліковано у Календарі Місіонаря за 1942 рік. У тому ж Календарі було надруковано і ще одну статтю священика-патріота –  «Молитва народів». 1945 року ці дві статті стали формальним доказом «антирадянської діяльності» громадянина Володимира Васильовича Байрака – отця Віталія.

17 вересня 1945 року отця Байрака заарештували. Дрогобицька в’язниця «Бригідки», допити через день упродовж майже трьох місяців, складено 70 протоколів… За «антирадянські» виступи та публікації священика засудили до восьми років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі з конфіскацією майна, якого у отця фактично й не було.

Офіційний документ – запис у кримінальній справі – зафіксував смерть отця Віталія Байрака 16 травня 1946 року, але ця дата суперечить свідченням сучасників. Коли перед Великоднем 1946 р. ( припадав тоді на 21 квітня) один із вірних приятелів – пан Василенко – приніс для отця Віталія освячені пасхальні страви, у відповідь почув, що того вже немає серед живих. Свідки розповідали, що напередодні. у Страсну П’ятницю, священика дуже сильно побили і принесли закривавленого в камеру у простирадлі…

Поховали отця Віталія, мабуть, у спільній могилі на подвір’ї Дрогобицької в’язниці КДБ. А реабілітували посмертно майже через півстоліття – у 1995 році.

З давніх пожовклих світлин уважно дивиться на нас своїм проникливим і співчутливим поглядом інтелігентний ще молодий чоловік – отець Віталій Байрак, пастир і наставник ченців, терпеливий подвижник і доброчинець, катехит і сповідник, взірець смирення, який закликав українців до молитви. Нині він стоїть перед престолом Всевишнього і молиться за нас…

Підготувала за матеріалами книги О. Жаровської

                                              «Випробувані, як золото в горнилі»

                Наталія Гавінська