вівторок, 11 жовтня 2022 р.
середу, 5 жовтня 2022 р.
четвер, 25 лютого 2016 р.
Дочка Прометея
З
дитинства – з посмішкою крізь пекучий біль,
Ще
з юності ніколи не здавалась,
Як
горда пташка, що зліта у височінь.
Щоби
не плакати – сміялась.
Заполонили
серце полум’яне
Талант
і розум, терпеливість і любов.
Нехай
Дочкою Прометея звалась,
Та
Українкою була за будь-яких умов.
Ще
молода душа, і серце молоде.
Ще
й не жила… Та як хотілось жити!
І
«Давня казка» нині не нова.
Нетлінне
слово пам’ятаємо навіки!
Соломія Бурбулевич,
учениця 9 класу Костенівського НВК
«ЗНЗ І-ІІІ ст. –
ДНЗ» ім. Андрія Костирки
Пам'яті Андрія Костирки
Воїн
Світла, Воїн Добра.
Ще
з дитинства був скромний і тихий.
Хто
б сказав, дивлячись на русявого хлопця,
Що
він стане сучасним Героєм…
Дарма
що ще юний, та серце хоробре.
Полум'яний
меч досі горить.
Захищав
своїм тілом стійким
Побратимів,
за них і поліг.
Пам'ятай,
Україно, Андрія.
Пам'ятай,
Батьківщино, Героя.
Не
забудем твій подвиг ніколи,
Подвиг
лицаря, воїна, сина,
Подвиг
брата, солдата, героя.
Ти
боровся за волю країни,
За
щасливе життя Батьківщини,
За
село своє, за родину –
Ти
відстоював честь України.
Ми
пишаємося Тобою:
Ти
стояв до останнього в бою,
Залишився
людиною і на війні,
Не
зчерствив юну душу на мертвий «протез»
І
не зрадив себе у важкій боротьбі.
До
кінця Ти жертовно доніс свій хрест…
У
пам'яті народу оживають
Уже
відомі й не нові слова:
«Андрій
– Герой. Герої не вмирають!
Героям
поклоняється земля».
Соломія Бурбулевич,
учениця 9 класу Костенівського НВК
«ЗНЗ І-ІІІ ст. –
ДНЗ» ім. Андрія Костирки
«Христовий скиталець» Олексій
Зарицький
Олексій Зарицький вважав: «Сильна віра в Бога
повинна бути світлом, що просвічує дорогу життя, а найвищою мудрістю – страх
перед образом Бога». І цю істину священномученик ніс людям.
Він
був Божим промінцем віри, надії та любові в «долині темряви», у таборах Сибіру
й Казахстану, де гоїв душевні рани і бадьорив дух не тільки рідним українцям, а
й росіянам, казахам, полякам, німцям – усім, хто шукав Бога…
Народився
Олексій Зарицький 17 жовтня 1912 року в селі Більче Мединицького повіту (нині
Миколаївський район) на Львівщині. Батько, дяк парафіяльної церкви Василь
Зарицький виховував разом із дружиною Марією у любові та побожності шестеро
дітей. Релігійне життя в колі родини вплинуло на юну душу Олексія – він
змалечку любив молитву та церковні богослужіння. Готував одяг і взуття звечора,
щоб вранці вчасно прийти на Літургію, а після Служби Божої чи не останнім
виходив із храму.
У
1922-1931 рр. навчався у Стрийській гімназії, після закінчення якої, відчуваючи
безсумнівне священиче покликання, вступив до Львівської Богословської Академії.
Серед наставників Олексія були авторитетні, щиро віддані служінню Церкві
особистості: викладач філософії, етики і соціології отець Миколай Конрад, викладач
догматики отець Андрій Іщак (вони обоє загинули мученицькою смертю 1941 року, а
у 2001 р. – проголошені блаженними священномучениками), ректор Львівської
Богословської Академії, ісповідник віри – патріарх Йосип Сліпий.
Олексієві
ще не було 24 років, як він постановив бути неодруженим священиком. У квітні
1935 року одержав піддияконські та дияконські свячення, а 7 червня того ж року
митрополит Андрей Шептицький у соборі св. Юра рукоположив Олексія Зарицького в
сан священика. Молодого священнослужителя патріарх Йосип Сліпий характеризував
так: «Він відзначався великими чеснотами душі: глибокою побожністю, лагідністю
і погідністю духа. Завжди веселий та готовий до праці. Не диво, що вже в часі
своїх студій він звертав на себе увагу своїм духовним життям і належав до
найкращих духовно вироблених питомців. Як священик, він мав стати духівником
Малої Семінарії, одначе задля слабого здоров'я остався в сільській парафії.»
А
парафія, в яку отця Олексія призначили сотрудником, була одна із найбільш
занедбаних – у селах Стинова Нижня і Стинова Вижня на Стрийщині. Молодого отця
здивувало і засмутило те, що дуже мало людей приходило на богослужіння. Він
з'ясував причину цього (селяни пристали до протестантської спільноти) і намагався
виправити ситуацію: відвідував місця, де збиралися люди, зокрема місцеву
«Просвіту», працював з дітьми і молоддю, намагаючись оживити парафіяльне життя.
Хоча навіть старенький парох співчував і щиро шкодував молодого сотрудника, все
ж отець Олексій не знеохочувався. Він майже два роки трудився на цій парафії,
часто роздавав нужденним свої незначні
грошові надходження. Батько соромився убогого вигляду сина-священика і власним
коштом узявся справити йому нове взуття і одяг.
Згодом
отця Олексія скерували у село Струтин на Золочівщині. Набутий на попередній
парафії досвід роботи з громадою молодий душпастир застосовував і в новій
церковній спільноті, пожвавлював духовне життя селян. Вони щомісяця приступали
до таїнств Покаяння та Пресвятої Євхаристії. Особливу увагу священик традиційно
приділяв дітям і молоді, навіть створив
у церкві бібліотечку, бо у сільській хаті-читальні були книги лише для
дорослих. Для найменших створив дитячий садочок, де вони вивчали не лише пісні,
вірші, танці, але й основи катехизму. Діти, здібні до науки, завдяки
клопотанням отця Олексія мали змогу навчатися у «Рідній школі» в Золочеві і навіть звільнялися від оплати, якщо у сім'ї
були матеріальні нестатки.
Парафіян
полонили такі риси душпастиря, як мудрість, смиренність, лагідність,
скромність, турбота про ближнього. Відповідно до настанов митрополита Андрея
Шептицького священикам УГКЦ – дбати не лише про релігійний, духовний і
культурний поступ парафіян, а й про добробут громади, – отець Зарицький ініціював
зведення Народного дому, а задля покращення рівня життя селян зорганізував
кооператив зі збору та переробки молока і налагодив мережу збуту у Львові виготовленого
кооперативом масла. Тож люди бачили у своєму священикові і доброго пастиря, і дбайливого
господаря, довіряли і горнулися до нього. Один із парафіян згодом згадував про
те, як отець Олексій на Йордан ходив зі свяченою водою по селу і в бідних
хатинах, де жила вдова чи були маленькі діти, непомітно підкладав під образ
гроші, які б потім можна було знайти.
Перший
прихід радянської влади зумовив руйнування релігійного, просвітницького та
господарського життя парафії – усього, про що так ревно дбав отець Зарицький. У
будинок, де парох мешкав, поселили кілька сімей із Росії, які працювали на
будівництві нової залізничної колії. Таке сусідство перешкоджало душпастирській
праці, адже отцю доводилося збирати дітей у себе вдома або групами за місцем
їхнього проживання, тому що проведення уроків релігії у школах заборонили.
А
коли настали часи голоду, люди приходили до будинку священика з надією на
підтримку – і він зі співчуттям та милосердям ділився з ними тим, що мав.
До
жахіть воєнного лихоліття додалися намагання радянської влади знищити
Українську Греко-Католицьку Церкву. На настирливі «прохання» і «рекомендації»
перейти в лоно Російської Православної Церкви отець Олексій відповідав твердо і
однозначно: «Я є в своїй вірі і Церкву не зраджу!». І продовжував душпастирське
служіння.
1946
року отець Зарицький переїхав у село Рясна-Руська біля Львова, де перебував під
пильним наглядом органів влади. Він уже розумів, що його заарештують, як і
багатьох інших священиків УГКЦ після Львівського псевдособору. У передчутті
неминучого продовжував, попри заборону уряду, проводити катехизацію дітей.
Особливо глибоко переживав трагедії вивезених до Сибіру українських родин. Внутрішньо
був готовий до арешту, ще й людей просив бути витривалими у вірі. Його
останньою настановою, яка запам’яталася парафіянам, була: «Не зрадьте віри
батьків!»
І
ось дорогою додому отця перестріли
агенти держбезпеки, сказали, що його заарештовано. У відповідь від священика
почули: «Якщо потрібне моє тіло, то стріляйте мене тут, а якщо душа – то її я
не віддам».
До
рішення суду отець Зарицький перебував у переобладнаному на в’язницю
Золочівському замку, де повсякчас заохочував заарештованих до молитви,
розказував історію УГКЦ, власним спокоєм намагався розвіяти страх та печаль. Згодом священика перевели до львівської
в’язниці, там він перетерпів нелюдські знущання та голод… 29 травня 1948 року
отця Олексія за політичною статтею засуджено до восьми років у
виправно-трудових таборах – як голову «Просвіти».
Далі
були табори у Мордовії, Кемеровській та Омській областях Росії. Працював
муляром, вантажником цегли, штукатуром… Але передусім був священиком, відданим
вірі, зовні спокійним, вів з людьми розмови про майбутнє, навчав, як бути
добрим християнином.
У
суботу 31 грудня 1954 року термін ув’язнення отця Олексія Зарицького закінчився. Але він не
міг залишити вірних без недільної Служби Божої, тому зостався до понеділка…
11
січня 1955 року отець Олексій прибув на заслання в Караганду – повертатися в
рідну Україну йому було заборонено. Через рік цю заборону зняли. Але священик
вирішив залишитися для продовження душпастирського
служіння. Працюючи сторожем на будівельному майданчику, служив Божественні
Літургії на шахтах, у приватних будинках, щоб вимушені переселенці не забули
батьківської віри, – і радів відчуттю власної потрібності людям.
Отець
Олексій служив не лише вірним східного обряду. Щодня на катехизацію до нього
приходили діти різних національностей – поляки, німці, латвійці. Аби духовно
послужити їм, отець проводив відправи у латинському обряді. Не раз зустрічався
для духовних бесід і з римо-католицькими священиками, також засланими у ці
степи. Здійснював місійні поїздки у прилеглі місцевості, де задля безпеки найчастіше
проводив богослужіння вночі. Незважаючи на це, кожен приїзд отця Олексія був
бажаним і великим святом для вірних.
Навесні
1957 року отець Зарицький відвідав Україну. Зустрівся з єпископом Василем
Величковським і одержав доручення розшукати митрополита Йосифа Сліпого. Поїздки
рідною, але зрадянщеною Україною краяли серце греко-католицького священика:
храми, збудовані дідами і прадідами, належать іншій Церкві, як і багато його
колишніх парафіян; активізувався сектантський рух…
Упродовж
літа 1957 року отець Олексій жив у Рясній-Польській під Львовом у батьків
однієї із монахинь ЧСВВ. Його несподівана поява у місцях колишнього
душпастирства, звершувані ним таїнства і богослужіння стали розрадою та вагомою
підтримкою для багатьох священиків та монахинь підпільної української Церкви.
Відвідав
отець Олексій і свого батька. Гроші, які той дав синові на придбання нового
одягу, роздав потребуючим і повернувся до батькової оселі без обновок.
Священик
і далі залишався під пильним наглядом міліції, а тому у вересні 1957 року
повернувся до Караганди. З рідними і близькими попрощався словами: «До зустрічі
в небі!»
Місіонерська
діяльність отця Зарицького поширювалася на терени Самари, Уралу, Оренбурга, Казахстану.
У Красноярському краї відбулася зустріч із митрополитом Йосифом Сліпим, який
призначив отця Олексія адміністратором Казахстану з осідком у Караганді.
Відтоді за отцем стежили ще пильніше…
У
1960 році його позбавили прописки, місця офіційної реєстрації, що загрожувало
арештом за кримінальною статтею. Від цього моменту у підпільного священика було
три можливості: влаштуватися на роботу і припинити душпастирське служіння; за
порадою друзів влаштуватися на роботу фіктивно, щоб її виконував хтось інший, і
майже без обмежень здійснювати місії; продовжувати своє служіння, незважаючи на
небезпеку нового ув’язнення. Але отець
Зарицький не хотів перекладати «свого хреста» на плечі інших і обрав третій
варіант – вирішив стати добровільним «Христовим скитальцем», увесь свій час
віддавати місійній праці, виконанню душпастирського обов’язку: «Моя праця – це
служити в Божому винограднику».
Отець
Олексій здолав тисячі кілометрів Сибіру та Казахстану, опікуючись вірними.
Служив віддано і безкорисливо, міг цілу добу не їсти і не спати, аби не
втрачати часу.
А
за ним уже полювали, як за «злочинцем», розклеювали фотографії. Кілька разів «мандрівного
апостола» затримувала поліція, але, на щастя, обходилося попередженнями. Сучасники
отця згадували, що якось, коли він був під вартою, йому в молитві з’явилася
Пресвята Богородиця. Отець попросив Її про звільнення – і вже наступного дня
поспішав служити вірним…
9
травня 1962 року в Караганді отця Олексія Зарицького заарештували – біля тієї
шахти, де колись діяла українська церква, у якій він служив. Вирок: два роки
позбавлення волі за «дармоїдство», а насправді за активну душпастирську
діяльність. У таборі священик працював кравцем. І хоча робота ця не була
важкою, стан його здоров’я погіршувався: гастрит, гіпертонія. Адже голодним
ув’язненим з харчів видавали 150-200 г хліба, 1 г цибулі, по 10 г борошна і
круп та в необмеженій кількості …сіль. Щоденно
в таборі помирали 40-50 осіб, узимку тіла померлих скидали в рови, навіть не
закопуючи.
Дуже
худий і вкрай виснажений, отець Олексій потрапив до в’язничної лікарні у
поселенні Долінка. Просив не плакати за ним: «Мати Божа приходила до мене і
казала, що невдовзі Вона мене забере».
Помер
отець Олексій Зарицький 30 жовтня 1963 року. Очевидці пригадували: коли в
сутінках тіло покійного священика везли не кладовище, «похоронну ходу»
супроводжувала невідома жінка у незвичному білому вбранні. Коли ж прибули до
могили, загадкова жінка в білому зникла…
Із
часом, коли кладовище в Долінці мали знести, українці перепоховали останки отця
Олексія на кладовищі поселення Тіхоновка, де нині стоїть римо-католицький храм
на прославу блаженного Олексія Зарицького. Після виходу УГКЦ із підпілля
останки отця Олексія перевезли в Україну, у Рясну-Руську, і поховали на
подвір’ї храму, в якому він служив перед арештом.
Нащадкам
залишилися мудрі слова невтомного сподвижника віри Христової: «Життя – то
велика задача. Воно буває часом химерне. Йде вгору, відтак вниз, відтак знову
підноситься. Є одначе засада: ніколи не перениматися життєвими успіхами і не
падати на дусі в невдачах.»
Підготувала за
матеріалами книги О.Жаровської
«Випробувані,
як золото в горнилі»
Наталія Гавінська
неділю, 31 січня 2016 р.
«Людино, людино,
людино, людино!
Збери себе всю у
собі воєдино»
(урок-роздум з
позакласного читання
за
морально-етичними мотивами поезії Ліни Костенко)
Мета уроку:викликати в
учнів зацікавлення поезією Ліни Костенко; розширити читацький кругозір; виховувати
кращі моральні якості (почуття обов’язку, відповідальність, товариськість); стимулювати
розвиток в учнів навичок пошуково-дослідницької, творчої роботи, вміння
працювати з різними джерелами інформації та презентувати результати власної
пошукової діяльності; виховувати допитливість; сприяти розвитку у школярів
навиків виразного читання та аналізу поетичного твору (із застосуванням знань з
теорії літератури).
Обладнання: поетичні
збірки Ліни Костенко, мультимедійний проектор для демонстрації презентації, фонові
мелодії до віршів (самостійно підібрані учнями, які отримали попередні завдання
проаналізувати певну поезію).
Тип уроку: урок-роздум.
Попередньо усім учням
озвучено проблемні питання:
1.
У чому, на вашу думку, полягає зміст і цінність людського
життя?
2.
Що в сучасному житті роз’єднує людей?
3.
Що, на вашу думку, повинно лягти в основу подальшого
розвитку цивілізації?
4.
Якого змісту набуває в поезії Ліни Костенко слово
«неандерталець» у морально-етичному плані?
5.
Як ви розумієте вислів «нести свій хрест»?
6.
Яких людей, на вашу думку, у сьогоденні більше:
деградованих чи високодуховних?
7.
Як зберегти кожному із нас людяність у душі в сучасних
умовах?
Індивідуальні попередні
завдання для окремих учнів: вивчити напам'ять одну із запропонованих учителем
поезій Ліни Костенко, підібрати відповідну фонову мелодію для своєї декламації
та підібрати на основі власних викликаних поезією асоціацій кадри для загальної
презентації.
Не треба думати мізерно.
Ліна Костенко
Хід уроку
І. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми, мети уроку
(Портрет поетеси та запис епіграфа уроку на екрані)
Вступне слово учителя (під ліричну мелодію):
«Як сірничок,
припалений від сонця,
день спалахнув, обвуглився, погас,» – це слова Ліни
Костенко. Яскравий образ, чи не так? Як швидко гаснуть короткі сірнички, так
само швидко минають і дні нашого життя, мчать, летять один за одним. Тому що:
У драмі людській
небагато дій:
дитинство,
юність, молодість і старість.
Роби
що хоч, ридай або радій.
Неси
свій хрест. Все інше – позосталість.
Ви, старшокласники,
тільки стоїте на порозі дорослого життя, воно здається вам таким довгим… Але
пам’ятайте: насправді воно коротке, дуже коротке. Жодна людина, відчуваючи
наближення смертної години, не сказала, що досягла всього, чого бажала і
прагнула. Поривання людської душі безмежні, а життя обмежене кількома десятками
років. Ось таке перше протиріччя нашого життя. Сьогодні на уроці, сподіваюся,
ви зробите для себе важливі моральні висновки із почутого і усвідомленого. А
допоможе нам поезія Ліни Костенко.
(мелодія стихає)
ІІ. Актуалізація
опорних знань
- Під мелодію «Місячної сонати» Л. Бетховена
учениця читає напам'ять і коротко аналізує вірш Ліни Костенко «Пастораль ХХ
сторіччя».
(На екрані у цей час – кадри із зображенням воєнних дій
на сході України)
- Слово учителя:
У цьому вірші,
який, на жаль, знову став для українців актуальним через трагічні події на сході
нашої країни, народження змінюється смертю і навпаки. Життя коротке і часто
трагічне. Як «дитя війни» Ліна Костенко рано це усвідомила. Росла вона у
гнітючій атмосфері сталінщини, а в літературу увійшла разом зі своїми
ровесниками в час світлої епохи «шістдесятництва» – періоду прозріння,
духовного розкріпачення нашої інтелігенції, коли перед нею, перш за все,
постало питання: «Як жити далі?» Довіряти чи не довіряти оточенню? Постійно іти
на угоди-компроміси чи жити чесно? Як налагодити ниточки людського спілкування,
порвані у недалекому минулому?
(На екрані – колаж
із портретів «шістдесятників»)
Ліна Костенко,
Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус, Іван
Світличний, Євген Сверстюк – по-різному простелилися їхні життєві шляхи, але це
про них та багатьох інших «шістдесятників» можна сказати словами поетеси, яку
іменують совістю нації:
Було нам важко і
було нам зле.
І західно, і
східно.
Було безвихідно.
Але
нам не було
негідно.
І це, напевно,
головне.
Якої ще фортуни?
Не відступитися. І
не
покласти лжу на
струни.
І ми дійсно можемо
повчитися у покоління «шістдесятників» принциповості, безкомпромісності,
совісності.
ІІІ. Сприйняття та
засвоєння учнями навчального матеріалу, формування вмінь та навичок.
- Слово учителя:
Поетичні рядки Ліни
Костенко, які стали темою та епіграфом нашого уроку, особливо актуальні у наш непростий
час. Послухайте, від чого застерігає поетеса у вірші «Мабуть, ще людство дуже
молоде…».
- Учениця декламує названий вірш та висловлює
враження від нього.
- Слово
учителя:
Як же ви розумієте
вислів «неандерталець»? Чи є такі люди у сучасному житті? (Люди примітивні, з невисокими духовними запитами, або й без них) А яких людей, на вашу думку, у наш час більше: хороших чи
нікчемних?
- Міні-дискусія (учні висловлюють аргументовані думки, акцентуючи увагу на нових
позитивних суспільних явищах, наприклад, волонтерстві, самопожертві
добровольців-захисників України, на екрані – кадри, що ілюструють ці висновки).
- Слово учителя:
Чи всі ми уміємо розрізняти
добро і зло під різними масками? Адже добро найчастіше непримітне, не впадає у
вічі. Та й чи вміємо цінувати все те позитивне, що дарують нам зусиллями своєї
душі рідні, близькі, друзі?
- Учень декламує поезію Ліни Костенко «Усі вже
звикли:геніїв немає…» та висловлює свої враження.
- Слово учителя:
Не можна у всьому
суспільному негативі лише звинувачувати політичні та соціальні обставини, не
можна тільки те й робити, що ремствувати і нарікати на долю.
Людина – не
безвольна іграшка в чиїхось руках. Згадаймо Симоненкові рядки: «Ти знаєш, що ти
– людина?».
У Ліни Костенко є
чудовий вірш «На світі можна жить без еталонів…»
- Учениця декламує названий вірш та
висловлює враження від нього
- Слово учителя:
Що, на вашу думку,
роз’єднує в сучасному житті людей?
(Учні висловлюють свої думки)
Мабуть, вагому роль
у цій проблемі відіграє невміння людей спілкуватися, особливо в сучасному
життєвому ритмі. І поетеса доволі давно про це застерігала. Дедалі частіше щирість
підміняється холодною ввічливістю, почуття – зовнішньою маскою чемності. І хто
перш за все страждає від таких підмін?
- Учениця
декламує вірш Ліни Костенко «Пінг-понг» та висловлює враження від нього.
- Слово учителя:
Як розрізнити вічне і скороминуще в житті, якими повинні бути у нас
орієнтири? Послухайте вірш «Шалені темпи» і вдумайтесь у його поетичні рядки.
(Учитель читає вірш і
аналізує)
Що, на вашу думку, повинно лягти в основу розвитку цивілізації?
- Міні-дискусія
- Слово учителя:
Морально-етичними проблемами та
роздумами пронизаний цикл коротких афористичних віршів-думок Ліни Костенко
«Летючі катрени» та «Інкрустації». У них поетеса піднімає проблеми
бездуховності. Прошу вас ознайомитися з цими поезіями згодом самостійно і
замислитися над ними. А зараз поміркуймо, у чому ж знайти сучасній молодій
людині духовну підтримку. Як зберегти усе найкраще, що є в душі?
(Учні висловлюють свої думки)
Біблія з давніх-давен була джерелом
духовної сили людства. Знаходимо і у Ліни Костенко оригінальні роздуми на
біблійні мотиви. Одним із них є вірш за мотивом «Давидових псалмів» (Псалом І),
які знайшли своє відображення і у творчості Т.Г.Шевченка, і в сучасній поезії.
Послухайте і вдумайтесь у ці рядки.
(Учитель читає вірш під духовну мелодію)
Яке значення ви вкладаєте у згаданий на початку уроку
вислів «Нести свій хрест»?
(Учні висловлюють свої думки)
- Учень декламує вірш Ліни Костенко «Пісенька з
варіаціями» та висловлює враження від нього.
ІV. Підведення
підсумків уроку
- Слово учителя:
Якою ж бачить
людину майбутнього Ліна Костенко?
Високодуховною,
працьовитою, принциповою. Може, якби побільше людей прагнуло до цього ідеалу,
то і життя наше змінилося б.
-
Спадковість?
- Совість.
- Мрія?
- Інститут.
- Любов?
- Життя.
- Зненависть?
- Трутні.
- Минуле?
- Труд.
- Позаминуле?
- Труд.
З таким
минулим можна і в майбутнє.
(Поема «Зоряний інтеграл»)
Бажаю, щоб і ви, поставивши перед
собою такі запитання, могли давати на них такі ж сповнені гідності відповіді.
Може, була б у цьому і якась невеличка
заслуга оцього нашого уроку-роздуму. А таких уроків, уроків добра, а іноді і
уроків зла, буде ще у вашому житті чимало.
Що переважить у вас у душі?
Пам'ятайте ще одну важливу думку,
висловлену Ліною Костенко:
Вища
математика віку:
З
суми безконечно малих
Виникне
безконечно велике.
Закарбуйте у своїй пам'яті: кожна
людина – не безвольний інструмент у
руках долі;нам під силу навчатися жити крилато, а не низько; літати птахом у
царстві людського духу, а не стелитися по землі притоптаною травою. А допоможе
нам у цьому висока поезія, тому що
Поезія
– це завжди неповторність,
Якийсь
безсмертний дотик до душі.
Сама поетеса усвідомлює силу слова
так:
(Учитель читає вірш Ліни Костенко «Виходжу в ніч»)
А завершимо урок віршем Ірини
Тулундай, який суголосний поезії Ліни Костенко.
Нам
би про душу хоч не забути,
Нам
би хоч трохи добрішими бути!
Ми
лише раз – так уже повелося –
Живемо
на цій грішній землі…
Хай
прокинуться сплячі душі,
Що
як квіти у квітнику,
Що
потребують дощу і суші
На
довгім життєвім шляху.
Хай
романтика Віри й Любові
Слова
людського тепла й доброти
Нам
порожнини в душах заповнять,
Куди
вже війнули ринкові вітри.
І
душі наші хай піснею повняться,
Скиньмо
із лиць своїх черствості маску,
Нехай
зігрівають нас промені сонячні.
Зробім
Україну щасливу, як казку.
Нам милосердя,
Господи, подай
До
всіх страждущих і незахищених.
Ми
ще від страху і злі, і сліпі,
В
душах у нас ще багато що знищено.
Благослови рід
людський на добро!
Душі
відкрий нам для злагоди й миру!
Щоб
на Вкраїні незгод не було,
Нас
сохрани. І спаси! І помилуй!
V. Домашнє
завдання:
Написати твір «Мої роздуми над
поетичними рядками Ліни Костенко»
Розробила
урок вчитель
української мови та літератури
НВК «ЗНЗ І-ІІІ ступенів – ДНЗ» с. Костенів
Перемишлянського
району Львівської області
Наталія Миколаївна Гавінська
Підписатися на:
Дописи (Atom)